Це слово

(нерптомнієнепритомнієнепртмнйе)

повторювалося знову і знову. Він невиразно відчув, як його хапає батькова рука, а потім якийсь час Тод не відчував нічого і зовсім нічого не чув.

27

27

Ед Френч розгорнув газету саме коли їв тістечко з листкового тіста. Він поперхнувся, видав якийсь дивний здушений звук, і розчленована випічка розлетілася по всьому столі.

— Едді! — занепокоєно озвалася до нього Сондра. — Що з тобою?

— Татко вдавився, татко вдавився, — радісно оголосила крихітка Норма й стала допомагати матері, коли та заходилася ляскати Еда долонею по спині. Але Ед майже не відчував ударів. Виряченими очима він досі витріщався на газету.

— Едді, що таке? — знову поцікавилася Сондра.

— Він! Він! — прогорлав Ед, стромляючи пальцем у газету, та так наполегливо, що пробив нігтем усю секцію А. — Цей чоловік! Лорд Пітер!

— Господи, та що ти таке го…

— Це дід Тода Боудена!

— Що? Воєнний злочинець? Едді, не дурій!

— Але це він! — замалим не простогнав Ед. — Господи Ісусе всемогутній, це ж він!

Сондра Френч пильним поглядом подивилася на фотографію.

— Анітрохи він не схожий на Пітера Вімзі, — зрештою ухвалила вердикт вона.

28