Мамі виповнилося п’ятдесят п’ять — теж не першої свіжості квітка. Коли вони з татом побралися, то пробували одразу ж створити сім’ю. Мама завагітніла, але стався викидень. Потім було ще два викидні, і лікар сказав, що вона ніколи не зможе виносити дитину. Ви розумієте, я все це знаю до найменших подробиць, бо вислуховував, коли вони читали мені нотації. Вони хотіли, щоб до мене дійшло — я особливий дар від Господа, а я, такий невдячний, не ціную того, як мені шалено пощастило бути зачатим, коли моїй матері стукнуло сорок два й у волоссі вже проглядала сивина. Я не цінував ані свого безрозмірного везіння, ані її страшних мук і самопожертви.

Через п’ять років після того, як лікар повідомив мамі, що вона ніколи не матиме дітей, вона завагітніла Деннісом. Носила його вісім місяців, а тоді він просто випав, усі вісім фунтів[125]. Тато часто повторював, що, якби мама доносила Денніса, то він би важив усі п’ятнадцять. Лікар тоді сказав: «Ну, іноді природа нас дурить, але іншої дитини у вас не буде. Подякуйте за неї Богу й будьте задоволені». Через десять років вона завагітніла мною. І не тільки виносила весь термін — лікарю довелося мене щипцями висмикувати. Нє, ви коли-небудь чули про таку прибацану сімейку? Я прийшов у цей світ сином двох пристаркуватих сопунів (але про це не будемо), а мій єдиний брат грав у бейсбол на полі для дорослих хлопців, коли я ще в пелюшках лежав.

Для моїх батьків одного дару від Господа було цілком досить. Не скажу, щоб вони мене кривдили, не били — так точно, але я став для них збіса великою несподіванкою, а коли тобі за сорок, то ти вже не так любиш несподіванки, як у двадцять. Після мого народження мама зробила собі операцію, яку її подружки-квочки називали «перев’язкою». Видно, хотіла на сто відсотків себе убезпечити від наступних дарів Господа. Уже в коледжі я дізнався, що мені фантастично пощастило — міг народитися недоумком… хоча, напевно, тата обсідали важкі сумніви, коли він бачив, як мій кореш Верн десять хвилин сопе, розбираючи діалог у коміксі «Бітл Бейлі».

А щодо того, що на мене не звертали уваги. Я ніколи не доганяв чому, аж поки в старших класах не загадали зробити доповідь про один роман, «Людина-невидимка» він називався. Коли я пообіцяв міс Гарді прочитати цю книжку й розказати про неї, то я думав, що це науково-фантастична штука про чувака в бинтах і сонячних окулярах «Фостер Ґрант». У кіно його грав Клод Рейнс. Але виявилося, що то не та історія. Я хотів було зіскочити, проте міс Гарді не дозволила зірватися з гачка. Але зрештою вийшло класно, я радий, що її прочитав. «Людина-невидимка» — це про негра. Його ніхто ніколи не помічає, бачать лише тоді, коли він якусь лажу відчебучить. Люди дивляться наче крізь нього. Коли він говорить, ніхто не відповідає. Він мов та чорношкіра примара. В’їхавши, що до чого, я проковтнув ту книжку, наче детективчик Джона Д. Макдональда, бо той Ральф Еллісон про мене написав. Коли ми сідали вечеряти, завжди я чув: «Денні, як твої успіхи в бейсболі?», і «Денні, хто запросив тебе на танці до Сейді Гопкінз?», і «Денні, я хочу поговорити з тобою про ту машину, на яку ми дивилися». Я просив: «Передайте масло», а тато відповідав: «Денні, ти впевнений, що армія — це те, що тобі потрібно?», а мама питала в Денні, чи не купити йому сорочку на розпродажі в Пендлтоні, у центрі. І доводилося мені тягтися по масло самому. Якось увечері, коли мені було дев’ять років, я просто так, заради експерименту попросив: «А передайте мені ту кляту смердючу бульбу». А мама сказала: «Денні, сьогодні телефонувала тітонька Ґрейсі, питала про тебе й Ґордона».