Того вечора, коли в Денні був випускний — він із відзнакою закінчив школу в Касл-Року, — я вдав хворого й лишився вдома. Випросив у Ройса, старшого брата Стіві Дарабонта, щоб він купив мені пляшку «Дикої ірландської троянди», і половину вижлуктив, а потім серед ночі все ліжко собі заригав.

Коли в сім’ї така ситуйовина, то виходів у тебе лише два: або зненавидіти старшого братика, або зробити з нього для себе ідола й безнадійно обожувати. Принаймні цього вчать на університетських курсах психології. Гівно якесь, правда? Але скажу вам, що до Денніса в мене не було ненависті, та й робити з нього ідола я його не став. Сварилися ми нечасто, не билися взагалі ніколи. Ну бо то була б кумедія. Ви можете собі уявити, щоб чотирнадцятирічний хлопчисько вигадав причину віддубасити свого чотирирічного братика? А наші «шнурки» завжди дивилися на нього знизу вгору, тому й не змушували сидіти з малим, і я ніколи так не парив Денніса, як деяких старших — їхні малі брати й сестри. Із собою мене Денні кудись брав із власної волі, і на моїй пам’яті то були найщасливіші хвилини мого життя.

— Гей, Лачанс, а це що за шкет з тобою?

— Це мій братик. Думай, що кажеш, Девіс. Він з тебе котлету зробить. Ґорді — крутий пацан.

Вони ненадовго скупчуються навколо мене, величезні, височенні, лише секундочка цікавості, мов латка сонячного світла. Такі великі, такі дорослі.

— О, малий! То цей мокрописький — твій старший брат?

Я соромливо киваю.

— Таке мудило, скажи, малий?

Я знову киваю, і всі, включно з Денні, вибухають сміхом. А тоді Денніс двічі уривчасто плескає в долоні й каже:

— Так, ми на тренування прийшли чи так і будем тут стовбичити, мов ті сцикуни?

Вони всі біжать на свої позиції, перекидаючи м’яч по полю.