— А хіба міг малий із Чемберлена дійти аж до Гарлоу? — спитав я у Криса. — Це ж миль двадцять-тридцять.

— Думаю, так. Може, вийшов на колію і по шпалах топав. Думав, що його знайдуть чи що поїзд стопане, як треба буде. Але там тільки товарняки ходять — ПЗЗШМ до Деррі й Бронсвіля, та й то нечасто. Йому б довелося крокувати аж до Касл-Рока, щоб зійти з колії. А коли споночіло, нарешті пішов поїзд… І чвак-чвак.

Із характерним звуком Крис постукав правим кулаком по лівій долоні. Це трохи розвеселило Тедді, ветерана ухилянь від лісовозів на Сто дев’яносто шостому. А мені стало трохи зле, бо я уявив собі малого — його занесло так далеко від дому, але він уперто крокував колією Південно-Західної залізниці штату Мен, ступаючи по шпалах, а з дерев, що нависали над полотном, і лісових хащ линули звуки ночі… а ще з колекторів під насипом. І ось наближається поїзд. Великий ліхтар спереду міг загіпнотизувати його, а спам’ятався він уже тоді, коли стрибати було запізно. А може, коли підійшов поїзд, він просто лежав на рейках, зомлівши від голоду. Хай там як воно було, а Крис описав точно: чвак-чвак, от і все. Хлопець мертвий.

— То що, побачити хочете? — спитав Верн. Від збудження він аж совався на місці, наче йому припекло в туалет.

Ми всі дивилися на нього, довго-предовго. І мовчали. А тоді Крис жбурнув карти й сказав:

— А то! Наша з вами фотка ще й у газети попаде, зуб даю!

— Га? — не зрозумів Верн.

— Та? — І Тедді розплився у божевільному посміхові, наче щойно від вантажівки ухилився.

— Слухайте сюди! — оголосив Крис, перехиляючись через пошарпаний ігровий столик. — Ми знайдем трупешник і доповімо про нього! В усіх новинах будем, стопудово!

— Ну не знаю. — Верна це помітно збентежило. — Біллі зрозуміє, звідки я взнав. Він з мене все лайно виб’є.

— Не виб’є, — упевнено сказав я. — Бо це ми з вами знайдем того малого, а не Біллі й Чарлі Гоґан на краденій тачці. І їм більш не буде чого стріматися. Та тобі, Монетко, ще й медальку за це повісять.

— Та? — вищирився Верн, демонструючи гнилуваті зуби. Усмішка в нього була якась причмелена, наче думка про те, щоб умилостивити Біллі якимось своїм вчинком подіяла на нього, як сильний удар у підборіддя. — Ти думаєш?

Тедді теж скалив зуби. А тоді насупився й промовив:

— Ой-ой.

— Що? — спитав Верн. Він знов неспокійно завовтузився, боячись, як би Тедді в голову… чи в те його місце, на якому в решти людей була голова… не стрілило якесь примітивне заперечення.

— Наші предки, — відповів Тедді. — Знайдем завтра тіло малого в південному Гарлоу, то вони взнають, що ми не в наметі ночували на полі у Верна.