— Добре.

Бруднющий березень. «Стара ти хвойда, — думає Чико. — Стара, зашпортана, із відвислими цицьками хвойда-березень, з обличчям, залитим дощем».

— У цій кімнаті колись жив Джонні, — ні сіло ні впало каже він.

— Хто?

— Мій брат.

— А-а. І де він тепер?

— У війську, — відповідає Чико. Але Джонні не у війську. Минулого літа він працював на спідвеї «Оксфорд-плейнз», одна машина втратила керування, її понесло через внутрішнє поле в зону піт-стопу, де Джонні саме міняв задні шини на прокачаному сток-карі «шеві». Йому волали, щоб тікав, але Джонні не почув. Серед тих, хто волав, був брат Джонні Чико.

— Тобі не холодно? — питає вона.

— Ні. Ну, у ноги. Трохи.

І раптом він думає: «О Господи. Із Джонні не сталося нічого такого, чого рано чи пізно не скоїться з тобою». Він так і бачить це знову: «Форд Мустанґ» заносить, хребці його брата випинаються разком тіней і вм’ятин на білому тлі його футболки «Гейнс» — він саме сидів навпочіпки, знімаючи задню шину з «шеві». Йому вистачає часу, щоб розгледіти, як із покришок некерованого «мустанга» злазить шар гуми, а відвислий глушник креше іскри з поверхні поля. Він налетів на Джонні тоді, коли хлопець спробував зіп’ястися на ноги. А далі все поглинув жовтий спалах полум’я.

«Що ж, — думає Чико, — усе могло відбуватися й повільно». І згадує свого діда. Запахи лікарні. Красунечки-медсестри виносять судна. Останній видих, шурхотливий, як папір. Хіба буває нормальний спосіб?

Він здригається й думає про Бога. Торкається маленького медальйона зі святим Христофором, що теліпається на ланцюжку в нього на шиї. Він не католик і, певна річ, не мексиканець. Насправді його звуть Едвард Мей, а прізвисько Чико йому дали друзі, бо він чорнявий і мастить волосся «Брилькремом», а ще взуває чоботи з вузькими носками та кубинськими підборами. Не католик, але цей медальйон носить. Може, якби в Джонні теж такий був, некерований «мустанґ» пролетів би повз нього. Ніколи не знаєш.

Він курить і невідривно дивиться у вікно, а дівчина в нього за спиною вилазить із ліжка й швидким кроком, замалим не дрібочучи, іде до нього. Може, боїться, що він озирнеться й гляне на неї. Вона кладе теплу долоню йому на спину. Груди туляться до нього збоку. Живіт торкається його сідниць.

— Ой. Дуже холодно.

— Лише в цьому місці.

— Чико, ти мене кохаєш?

— А то! — недбало кидає він, а потім, посерйознішавши: — Ти була цілкою.

— А яке це має…

— Ти була незаймана.

Рука пробирається вище. Палець водить по шкірі на заглибині його потилиці.