За рік до того Крису на два тижні заборонили відвідувати школу. У класі зникли гроші на молоко, коли настала Крисова черга їх збирати, а оскільки він був Чемберзом із тих нікчемашних Чемберзів, то довелося йому піти погуляти, хоча він клявся, що то не він загріб собі ті грошики. Того разу містер Чемберз уклав Криса на лікарняне ліжко з ночівлею. Почувши, що Криса усунули від занять, він зламав йому носа й праве зап’ястя. Так, сімейка в Криса була неблагополучна, і всі вважали, що він добром не скінчить… усі, включаючи самого Криса. Його брати гідним подиву чином справдили очікування всього міста. Дейв, найстарший, утік із дому в сімнадцять років, вступив на флот і скінчив тривалим ув’язненням у Порсмуті за зґвалтування та розбійний напад. Середульший, Річард (праве око в нього було дуже дивне й сіпалось, за це його й прозвали Очиськом), покинув школу в десятому класі й валандався тепер з Чарлі й Біллі Тесіо та їхніми малолітніми дружками, за якими колонія плакала.

— Я думаю, діло вигорить, — запевнив я Криса. — А Джон і Марті? — Джон і Марті Деспейни теж були постійними членами нашої банди.

— Їх ще нема, — відповів Крис. — І до понеділка не вернуться.

— А. Ну шкода.

— То ми надумали? — неспокійно соваючись, спитав Верн. Він хотів, щоб ми ані на мить не губили нитки розмови.

— Та мабуть, — протягнув Крис. — У скат ще хтось хоче зіграти?

Але ніхто не схотів. Усі були надто схвильовані, щоб різатися в карти. Ми злізли з халабуди на дереві, перемахнули через паркан на пустище й трохи пограли в «три летить, шість котиться» старим бейсбольним м’ячем Верна, заклеєним ізоляційною стрічкою, але це теж було не в кайф. Усі могли думати тільки про одне — про малого Бравера, якого переїхав поїзд. І як ми його побачимо — тобто те, що від нього лишилося. Близько десятої ми розбрелися по домівках, щоб домовлятися з батьками.

6

6

Я прийшов додому за чверть одинадцята, бо заходив в аптечний магазин подивитися, чи не підвезли нових книжок у паперових обкладинках. Я хотів нового Джона Д. Макдональда, через кожні кілька днів перевіряв, чи нема його там. При собі я мав четвертак і подумав, що коли є, то прикуплю. Але на прилавку лежали тільки старі романи, а їх я вже позачитував до дірок.

Коли я добрів додому, машини у дворі не було, і я згадав, що мама зі своїми квочками-подружками подалася в Бостон на концерт. Так, моя матуся, велика фанатка концертів. Та чом би й ні? Її ж «єдиний» син мертвий, треба ж їй чимось себе зайняти, аби відволіктися. Щось я злий. Але, якби ви побували в моїй шкурі, то зрозуміли б, як воно мені.