Він приступає до неї. Його тіло тремтить, й очі в неї широко розплющуються. Вона щось говорить, одне слово, але він не може розібрати. А питати не час. Він стає перед нею на одне коліно й зосереджено-насуплено дивиться на підлогу, торкаючись її ніг трохи вище коліна. Вимірює хвилю, що наростає в ньому. Її потяг бездумний, фантастичний. Він ще трохи вичікує.

Єдиний звук — лунке цокотіння будильника на тумбочці біля ліжка, що мідними ніжками спирається на стос коміксів про Спайдермена. Її дихання тріпоче все швидше й швидше. Його м’язи м’яко переливаються під шкірою, бо він рвучко підводиться й подається вперед. Вони починають. Цього разу вже краще. Надворі дощ наполегливо змиває сніг.

А за півгодини Чико торсає її, вириваючи з легкої дрімоти.

— Треба вставати, — каже. — Тато з Вірджинією от-от будуть удома.

Вона дивиться на свій наручний годинник і сідає в ліжку. Уже не намагається прикритись, як минулого разу. У неї наче аура змінилася — уся мова тіла стала інакшою. Вона не стала більш зрілою (хоча їй самій, певно, так здається), а те, чого навчилася, не складніше, ніж шнурки зав’язувати, та все одно аура змінилася. Він киває, а вона невпевнено йому всміхається. Він тягнеться по сигарети, що лежать на тумбочці. І поки вона натягає трусики, він пригадує рядок зі старої веселої пісеньки: «Ти грай, поки я звалю, Блю… грай на своєму диджериду[127]». «Прив’яжи моїх кенгуру» Рольфа Гарриса. Він розтягує губи в усмішці. Цю пісню колись співав Джонні. Закінчувалася вона так: «От він вмер, ми його шкуру вичинили здуру, і поклали ми сушитись на сарай».

Вона застібає ліфчик і вовтузиться з ґудзиками блузки.

— Чико, ти чого всміхаєшся?

— Нічого, — каже він.

— Застебнеш мені змійку?

Він підходить до неї, усе ще голий, і застібає змійку. Цілує в щоку.

— Іди у ванну, зроби макіяж, якщо хочеш, — каже він. — Але не барися, добре?

Вона граційно йде коридором, а Чико проводжає її поглядом та курить. Вона висока, вища за нього, і мусить пригнутися, щоб зайти у двері ванної. Чико знаходить свої труси під ліжком. Кладе в мішок для брудної білизни, що висить на внутрішньому боці дверей гардеробної, і витягає з комода чисті. Надіває їх, а коли вже йде назад до ліжка, ковзається на клапті мокротечі, яку пропустив квадрат картону.

— Прокляття, — обурено шепоче він.

Роззирається по кімнаті, у якій жив Джонні, аж поки його не стало («І нащо я їй сказав, що він служить в армії, Господи Боже!» — думає він… трохи знервовано). Стіни з МДФ (такі тонкі, що він чує, як тато з Вірджинією вовтузяться вночі) трохи не досягають самої стелі. Підлога трохи по-дурному похила — двері кімнати залишаються відчиненими, тільки якщо їх заблокувати чимось. А забудеш, то вони тихцем зачиняться самі, тільки-но повернися до них спиною. На дальній стіні висить плакат із фільму «Недбалий їздець» — «Двоє чоловіків вирушили на пошуки Америки і не знайшли її». Коли в кімнаті мешкав Джонні, тут було більше життя. Чико не знає, чому так, але це правда. Та дещо він таки знає. Знає, що деколи йому в цій кімнаті стає моторошно вночі. Деколи здається, що от-от двері гардеробної прочиняться, і там стоятиме Джонні. Його тіло буде обвугленим, почорнілим покручем, а зуби пожовклими протезами ніби стирчатимуть із воску, що був розтанув, а тоді знову загус. І Джонні промовить пошепки: