Ось на надувному гумовому матраці повз нас пропливла місіс Коді. Вона лежала на спині, у своїй звичайній шкільній уніформі, яку вдягала з вересня по червень: сірий костюм-двійка з товстим светром замість блузки під піджаком, на майже пласких грудях пришпилена квітка, а на ногах — товсті компресійні колготи блідо-рожевого кольору м’ятних льодяників «Канада». Її чорні старечі туфлі на підборах клином розтинали воду. Сиве волосся було пофарбоване, як і в моєї матері, та вкладене тугими локонами-пружинками, що пахли ліками. Окуляри брутально зблискували на сонці.
— Дивіться, куди йдете, хлопці, — застерегла вона. — Дивіться, куди йдете, бо я вас так хрясну, що осліпнете. Я маю на це право, мені його дав шкільний комітет. А зараз, містере Чемберз, прочитайте нам «Лагодячи стіну» Роберта Фроста. Напам’ять.
— Я намагався повернути гроші, — сказав Крис. — Стара Саймонз дозволила, але потім сама їх
— «Лагодячи стіну», містере Чемберз, будь ласка. Напам’ять. — Крис кинув на мене сповнений відчаю погляд, неначе жаліючись: «А хіба ж я тобі не казав, що так буде?» — і став пливти на місці. Та й почав: «Є щось таке, що стін жодних не любить, що розриває землю попід ними…» І тут його голова пішла під воду, і забулькотіло в роті, що проказував вірш. Він знову вигулькнув, закричав: «Ґорді, поможи! Поможи!» І його знову затягло вниз. Крізь прозору товщу води я побачив, що його за щиколотки тримають два розпухлі голі трупи. Один із них був Верн, а інший — Тедді, і їхні розплющені очі були порожні й без зіниць, як у тих давньогрецьких статуй. Маленькі ще не дозрілі пеніси мляво плавали перед роздутими животами, як водорості-альбіноси. Крисова голова знову вирвалася з-під води. Він кволо потягнувся до мене рукою й закричав — тонким, жіночим голоском, що, ридма ридаючи, здіймався і здіймався в розжарене літнє повітря. Я дикими очима озирнувся на пляж, але ніхто не чув. Рятувальник із бронзовим атлетичним тілом, що знічев’я розсівся на верхівці побіленої хрестоподібної дерев’яної вежі, і далі всміхався згори вниз дівчині в червоному купальнику. Трупи тягли Криса вниз, і його крик перетворився на здушене булькання. Вони волокли його до чорноти у воді, я побачив, як його очі, заволочені брижами, дивляться на мене з німим благанням, а білі руки безпорадно тягнуться до блискотливої поверхні води. Але замість пірнути і спробувати врятувати його, я, мов навіжений, поплив до берега — чи принаймні до того місця, де вода не доходитиме мені до маківки. Але дістатися туди не встиг, навіть близько не підплив, бо відчув, як на моїй литці змикається м’яка, гнила, невблаганна рука й тягне донизу. У грудях народився крик… але вирватися не встиг, бо сон розвіявся, а йому на зміну прийшло зернисте факсиміле реальності. За ногу мене тримав Тедді. Він тряс мене, щоб розбудити. Моя черга стояти на чатах.