— Нема нічо’ кращого, як покурить після їди, — сказав Тедді.

— Точно, бля, — погодився Верн.

У зеленій напівтьмі завели свою пісню цвіркуни. Я подивився на широку смугу неба понад залізничним полотном і побачив, що блакить уже набрякає фіолетом. Цей провісник темряви навіював на мене смуток і заспокоював водночас: мене, хороброго, та не дуже, і втішно самотнього.

Ми втрамбували собі галявинку на порослій чагарниками землі біля насипу й розгорнули ковдри. Потім ще десь із годину підгодовували багаття й базікали, про всяке різне, таке, про що пам’ятаєш лише до того, як тобі виповниться п’ятнадцять і ти відкриєш для себе дівчат. Про те, хто найкрутіший амбал у Касл-Року, чи зуміє бостонська бейсбольна команда цього року хоч трохи піднятися з дна турнірної таблиці, а ще про літо, яке минуло. Тедді розказав, як він був на Білому пляжі в Брансвіку і якийсь хлопець ударився головою, коли пірнав у воду з плавучого причалу, і мало не втопився. Ми в деталях обговорили переваги наших учителів. Усі зійшлися на тому, що містер Брукс — найбільший сцикун у початковій школі Касл-Рока. Нахамиш йому — і ось він уже мало не нюняє. З іншого боку, була місіс Коді — найлихіша сука з усіх, що колись топтали землю. Верн сказав, що він чув, буцімто вона два роки тому так садонула якогось малого, що той мало не осліп. Я подивився на Криса, бо подумав, що зараз він скаже щось про міс Саймонз. Але він промовчав і не побачив, що я на нього дивлюсь, бо сам дивився на Верна, слухав його розповідь і розважливо кивав головою.

Про Рея Бравера ми не говорили, бо густішала темрява. Але я про нього думав. Є щось невимовно жахливе й заворожливе в тому, як на ліс спускається пітьма та її прихід не пом’якшують фари автомобілів, вуличні ліхтарі, світло, що ллється з вікон будинків, та неон вивісок. Вона приходить, не супроводжувана голосами герольдів-матерів, що скликають дітей додому. Якщо ви звикли до міста, то настання темряви в лісі видаватиметься вам радше стихійним лихом, ніж явищем природи, бо пітьма тут затоплює все, як річка Касл, коли виходить навесні з берегів.

І, як я подумав про тіло Рея Бравера в цьому світлі — точніше, за його відсутності, — то відчув не млості чи страх, що він зараз постане перед нами, зелена примара, що прагне своїм погрозливим белькотінням прогнати нас туди, звідкіля ми прийшли, поки не потурбували її спокій, а раптовий несподіваний приплив жалю, бо він там зовсім одинокий і такий беззахисний у темряві, що вже затоплює наш бік Землі. Якби щось схотіло відгризти від нього шматок, то ніхто б не завадив. Там не було ні його матері, ні батька, ні Ісуса Христа в компанії з усіма святими. Він був мертвий і зовсім самотній, його скинуло з рейок у канаву, і я збагнув, що, коли негайно не перестану про це думати, то розплачусь.