— Це малий Бравер, — хрипко прошепотів Тедді. — Його примара блукає в лісі.

— Боже! — вереснув Верн, якому ця думка не додала хоробрості. — Я обіцяю більше не тягнути брудних журналів «У Далі». Обіцяю, що більше не віддаватиму моркви собаці. Я… я… я… — Він забуксував, прагнучи підкупити Господа чим-небудь, але від великого страху, що опанував ним, не знав, що такого ультрахорошого можна придумати. — Я більше не куритиму цигарок без фільтра! Не буду лаятися гидкими словами! Не кластиму свою «базуку» на таріль для збору пожертв! Я не…

— Верне, заглухни, — порадив йому Крис. І під його звичною авторитарною жорсткістю я почув глухе бумкання тваринного страху. Хотів би я знати, чи в нього теж, як і в мене, руки, спина й живіт вкрилися сиротами, а волосся на потилиці ставало сторчака, як моє.

Верн стишив голос до шепоту й далі інформував про розширення реформ, які планував запровадити, якщо тільки Господь дасть йому змогу пережити цю ніч.

— Це ж якась пташка, правда? — спитав я у Криса.

— Ні. Я не думаю. По-моєму, це дикий кіт. Тато каже, вони кричать. А коли паруються, то, узагалі, верещать так, що серце в грудях стає. Наче жінка кричить, скажи?

— Ага, — мовив я. Посеред слова мій голос надломився, і в розколину провалилося два кубики льоду.

— Але так голосно жодна жінка кричати не може, — сказав Крис… і безпорадно додав: — Правда ж, Ґорді?

— Це привид, — знову прошепотів Тедді. На поверхні скла його окулярів сонними розводами розпускалося місячне сяйво. — Піду його пошукаю.

Напевно, він це не на повному серйозі сказав, але ризикувати ми не хотіли. Коли він спробував підвестися, ми з Крисом потягли його вниз. Може, і занадто рвучко це зробили, але від страху наші м’язи перетворилися на канати.

— Дайте встати, недоноски! — просичав, борюкаючись, Тедді. — Якщо я кажу, що піду його шукати, то я піду його шукати! Я хочу його побачити! Хочу побачити марюку! Хочу побачити…

І знову в темінь ночі шугонув той дикий, подібний до схлипування крик. Він розітнув повітря ножем із кришталевим лезом, і всі ми заклякли, тримаючи Тедді. Якби він був прапором, ми б тієї миті дуже нагадували ту картину — морський десант захоплює Іводзиму. Крик із шаленою легкістю октава за октавою піднімався все вище, аж поки не сягнув свого морозного, скляного краю. На мить завис у повітрі — і вихором шугонув униз, розчиняючись у неймовірному глухому басі, що риком покотився, наче загула здоровезна бджола. Слідом за цим — вибух божевільного сміху… і знову запанувала тиша.