Тож я розказав історію про Ле Діо, яку вигадував на ходу, а коли вона закінчилася (так, як закінчувалася більшість моїх оповідок про Ле Діо: самотній американський солдат викашлює тираду про любов до Вітчизни й до дівчини, що лишилася вдома, у бліде та мудре обличчя заступника командира взводу), я побачив перед внутрішнім зором не побіліле перелякане обличчя якогось рядового першого класу з Касл-Рока чи Вайт-Ривер-Джанкшн, а лице значно молодшого хлопчини, уже мертвого: повіки заплющені, риси спотворені, з рота до лінії підборіддя стікає струмком кров. А в нього за спиною замість понищених крамниць і церков нафантазованого ландшафту Ле Діо я бачив лише темний ліс і шлак залізничного насипу, що доісторичним могильним курганом височів на тлі зоряного неба.

19

19

Я прокинувся серед ночі, не розуміючи, де я, чому в кімнаті так холодно і хто забув позачиняти вікна. Може, Денні. Мені снився Денні, наче ми з ним займаємося бодисерфінґом — катаємось на хвилях без дошки. Але відтоді, як ми це робили, уже чотири роки минуло.

А навколо я не побачив звичних обрисів своєї кімнати. Було щось інше. Хтось стискав мене в міцних ведмежих обіймах. Ще хтось притискався до спини, а тінь третього присіла навпочіпки коло мене, піднявши голову, наче до чогось дослухалася.

— Якого хріна? — спитав я, щиро не розуміючи, що відбувається.

Відповіддю мені був протяглий стогін. Судячи з голосу, наче Верн.

Це допомогло мені сфокусувати увагу, і я згадав, де я… але чого всі попрокидалися серед ночі й що вони роблять? Чи я тільки на кілька секунд задрімав? Ні, цього бути не могло, бо в чорнильно-чорному небі плив тонкий сріблястий серпик місяця.

— Не дай йому мене схопити, — пробелькотів Верн. — Клянусь, я буду слухняним, нічо’ поганого не робитиму, я підніматиму сидіння перед тим, як попісяти, я… я… — З неабияким подивом я зрозумів, що слухаю молитву. У всякому разі, так вона звучала, коли її проказував Верн Тесіо.

Злякавшись, я сів рівно.

— Крисе?

— Верне, замовкни. — То Крис присів навпочіпки й дослухався. — Нічого там нема.

— О ні, є, — зловісно промовив Тедді. — Там щось є.

— Що є? — спитав я. Досі сонний і дезорієнтований, висмикнутий зі свого місця в просторі й часі. Мене лякало, що я прийшов запізно й не розумів, що відбувається. Може, навіть запізно, щоб захистити себе, як належить.

І, немов у відповідь на моє запитання, з лісу долинув протяглий глухий крик. Так пронизливо могла кричати від всеохопного жаху жінка, що гинула в агонії.

— Господочку! — заскімлив Верн пискучим голосом, у якому бриніли сльози. І знову затис мене в лещатах ведмежої хватки, від якої я й прокинувся. Стало важко дихати, та ще й мій власний жах посилювався. Я із зусиллям виборсався з його обіймів, але він знову підповз поближче до мене — мов цуцик, який не знає, куди йому приткнутися.