— Так, добре.

Квартал ми пройшли, не розмовляючи.

На світанку в Касл-Року панувала дивовижна тиша, і я відчув мало не священний захват, та й утома якось непомітно полишила. Весь світ навколо був занурений у сон, а ми не спали, і я чомусь очікував, що от ми повернемо за ріг, а там, на дальньому боці Карбайн-стрит, де колія ПЗЗШМ перетинає вантажний двір фабрики, стоятиме моя олениця.

Першим мовчанку порушив Крис.

— Вони розпатякають.

— Звісно. Але не сьогодні й не завтра, якщо тебе це турбує. Я думаю, ще багато часу спливе, поки вони розкажуть. Може, роки.

Він здивовано позирнув на мене.

— Крисе, вони налякані. Особливо Тедді — що його в армію не візьмуть. Але Верн теж боїться. Їх ще безсоння мучитиме через це. І восени не раз і не два в них аж на язиці крутитиметься, так кортітиме розказати комусь, але я сумніваюсь, що наважаться. Та й потім… знаєш що? Може, це прозвучить як херзна-що, проте… я думаю, вони, узагалі, викинуть із голови, що з нами таке сталося.

Крис повільно кивнув.

— Я про це б і не подумав. Ти, Ґорді, людей наскрізь бачиш.

— Та ну. Якби ж це було правдою.

— Це правда.

Ми ще квартал пройшли мовчки.

— Я ніколи не виберуся з цього болота. — І Крис зітхнув. — Приїздитимеш на літні канікули з коледжа — зможеш здибати нас із Верном і Тедді у барі Сьюкі після зміни з сьомої до третьої. Якщо схочеш. Але ти, мабуть, не схочеш. — І він розсміявся, моторошнуватим смішком.

— Припини себе надрочувати. — Я старався, щоб голос звучав суворо, хоча почувався зовсім інакше. Бо згадав, як тоді, у лісі, Крис розказував: «І, може, я відніс їх старій Саймонз і в усьому зізнався, і, може, віддав ті грошики, а мене все одно послали погуляти, бо молока на них так і не купили. І, може, наступного тижня стара Саймонз прийшла в школу в новенькій спідниці»… Той вираз. Вираз його очей.

— Нє, татку, я не надрочую, — відповів Крис.

Я потер вказівним пальцем об великий.

— Це найменша у світі скрипочка грає «Моє серце помпує до тебе пурпуровими сцяками».

— Він був наш, — сказав Крис. Його очі темніли в напівсвітлі світанку.

Ми дійшли до рогу моєї вулиці й спинилися. Була чверть по шостій. Озирнувшись на місто, побачили, як перед крамничкою канцелярського приладдя, що належала дядькові Тедді, зупинилася вантажівка недільної газети «Телеґрам». Чоловік у синіх джинсах і футболці скинув униз тюк газет. Вони гепнулися догори дриґом на хідник так, що стало видно кольорові комікси (на першій сторінці — завжди «Дик Трейсі» та «Блонді»). Вантажівка погуркотіла геть. Її водій націлився везти зовнішній світ у наступні зупинки далі по дорозі — Отисфілд, Норвей-Саут Перис, Вотерфорд, Стоунем. Я хотів ще щось сказати Крису, та ніяк не міг придумати що.