— Тепер можна йти, — сказав Крис.

— Ти шо! — зі справдешнім болем у голосі прокричав Тедді. — Я хочу його забрати!

— Слухай, дурко, — відповів йому Крис, — якщо ми його заберемо, то можем усі скінчити в колонії. Ґорді слушно каже. Вони там навигадують, чого схочуть. А як скажуть, що це ми його замочили? Як тобі це сподобається?

— Пофігу, — понуро сказав Тедді. І раптом весь просяяв від абсурдної надії. — Нам, мо’, усього кілька місяців дадуть. Як посіпакам. Нам же, сука, по дванадцять років, у Шоушенк не запроторять.

— Тедді, із кримінальним минулим не беруть в армію, — м’яко сказав Крис.

Я чомусь був упевнений, що це чистісінька брехня. Але казати про це здавалося недоречним. А Тедді здивовано втупився на Криса. Дивився довго, і в нього тремтіли губи.

— Ти не женеш? — зрештою спромігся видушити з себе він.

— У Ґорді спитай.

Він із надією глянув на мене.

— Не беруть, — підтвердив я, у душі почуваючись повним гівном. — Він правду каже, Тедді. Коли ти йдеш добровольцем, то перше, що роблять, — проганяють твоє ім’я через систему.

— Святий Боже.

— Почапаєм назад до мосту, — сказав Крис. — Далі зійдем із рейок і підем в Касл-Рок з іншого боку. Як люди спитають, де ми були, скажем, хотіли поставить намет на пагорбі Брик’ярд і заблукали.

— Майло Пресман знає, що це не так, — зауважив я. — І той удод у «Флорида-маркеті» теж.

— Ну, скажем, що Майло нас налякав, і тоді ми надумали підніматися на Брик’ярд.

Я кивнув. Могло спрацювати. Якщо Верн і Тедді запам’ятають, що треба казати.

— А що, як наші родаки зберуться разом? — спитав Верн.

— Хочеш — переживай за це, — відповів Крис. — Мій батя все ’дно буде налиганий.

— Ну пішли тоді. — Верн не зводив погляду з лісосмуги, що відділяла нас від Бек-Гарлоу-роуд. Вигляд у нього був такий, наче він чекав, що от-от звідти вискочить Банерман зі зграєю гончаків. — Погнали, поки ще можна.

Ми всі вже були на ногах, готові рушати. Пташки цвірінчали, наче дурні: тішилися тому, що дощ пройшов, і що так сяє все навкруги, і що черв’яки заполонили весь світ. І, наче хтось за мотузки смикнув, ми всі разом розвернулися та подивились на Рея Бравера.

Він лежав у болоті, знову самотній. Його руки розкинулися в обидва боки, коли ми його перевернули, і тепер він був схожий на орла, що розпростав крила, і наче вітав сонячне сяйво. Спочатку це здавалося нормальним: та сцена смерті здавалася природнішою за сконструйовану яким-небудь патологоанатомом для студентів в анатомічному театрі. А тоді ставав помітним синець, кірка крові на підборідді та під носом, і те, як уже роздувся труп. Що разом із сонцем з’явилися й трупні мухи. Вони вже кружляли над тілом і ліниво дзижчали. Згадувався той душок, гидезний, але сухий, наче в зачиненій кімнаті хтось напердів. То був хлопець нашого віку, він був мертвий, і я відмовлявся вірити, що в цьому могло бути бодай щось природне. Я з жахом відкинув од себе цю думку.