Я думав пошукати те відерце самотужки. Як вам таке? Правда ж, клініка? Я думав проїхатися до кінця Бек-Гарлоу-роуд на своєму майже новенькому фургоні «форд» і вийти з нього одного ясного літнього ранку. Сам-один, дружина з дітьми далеко, в іншому світі, де, коли натиснеш на вимикач, у темряві спалахує світло. Я думав про те, як це все буде. Витягти з багажника наплічник і поставити його на задній бампер тюнингованого фургона, поки обережно зніматиму сорочку й пов’язуватиму її на поясі. Натерти груди й плечі репелентом від комах «маскол» і почвалати через ліс туди, до болітця, де ми знайшли тіло. Чи трава там виросла б жовтою, повторюючи форму його тіла? Авжеж, ні, там і сліду не лишилося, та все одно тобі цікаво, і ти розумієш, яка тонка плівка відокремлює твій костюм людини раціональної — письменника зі шкіряними заплатками на ліктях замшевого піджака — від пустотливих горгонячих міфів дитинства. Потім треба було вилізти на залізничний насип, тепер зарослий бур’янами, і поволі покрокувати до Чемберлена вздовж іржавих рейок і гнилих шпал.

Дурна фантазія. Вилазка в пошуках відра для чорниць чотирнадцятирічної давності, яке швидше за все закинули вглиб лісу чи розчавили бульдозером, коли готували ділянку землі під типовий будинок, чи над ним виросла гущавина бур’янів і диких кущів ожини, і тепер його не видно. Але я відчуваю певність: воно десь там є, лежить у якомусь місці на довгому відрізку колії ПЗЗШМ, яку більше не використовують, і подеколи потреба піти пошукати його накочує з такою силою, що радше нагадує шал. Зазвичай вона з’являється рано-вранці, коли дружина миється в душі, а діти дивляться «Бетмена» й «Скубі-Ду» на бостонському каналі «Тридцять вісім», а я найбільше почуваюся тим малим Ґордоном Лачансом, який колись ходив по землі, крокував, розмовляв і часом повзав на череві, як рептилія. Той хлопець — то був я, напевно. А наступна думка, що накочує на мене хвилею холодної води: «Котрого хлопця ти маєш на увазі?»

Я посьорбую з чашки чай, дивлюся на сонце, навскісні промені якого зазирають у кухонне вікно, чую, як в одному кінці будинку працює телевізор, а в іншому — душ, і відчуваю пульсацію під повіками, яка означає, що вчора остання пляшка пива була зайвою, і мене опановує впевненість, що я міг би його знайти. Я неодмінно помічу, як крізь іржу зблискує чистий метал, яскраве літнє сонце відіб’ється від ньому й покаже мені. Я спущуся насипом, розгребу траву, що розрослася й міцно заплела ручку відерця, а потім… що потім? Та просто витягну з міжчасся. Я крутитиму його в руках, дивуючись із його ваги, а ще з того, що востаннє його тримала в руках людина, яка вже багато років лежить у могилі. А уявімо, що у відрі лежить записка. «Рятуйте, я заблукав». Авжеж, її там не буде — хлопчики не ходять по чорниці з олівцем і блокнотом, — але просто уявімо собі. Благоговійний захват, який я б відчув, був би схожим на затемнення. Проте найголовніша тут, мабуть, думка про те, що я зможу потримати те відерце обома руками, бо воно — символ не лише його смерті, а й мого життя, доказ того, що я справді знаю, котрий хлопець то був — котрий із нас п’ятьох. Потримати його. Прочитати кожен рік в іржавому нальоті й потьмянілому мерехтінні. Відчути його, спробувати осягнути всі ті сонця, що його прогрівали, дощі, що його поливали, і сніги, що його вкривали. І загадатися тим, де я був, коли з ним ставалося все це в цій усамітненій місцині: де я був, що робив, кого любив, як долав труднощі. Де я був. Я потримаю його, прочитаю його, відчую… і спробую роздивитися своє лице, якщо відерце ще здатне щось відображати. Січете?