— До сраки тих пациків! — пронизливо закричав він. — Ви всі стадо овець! Від’їбіться, уроди!

— Крисе, вони можуть викликати шерифа. Щоб нам помститись.

— Він наш, ми його ЗАБЕРЕМ!

— Пацики що хоч скажуть, аби нам свиню підкласти, — спробував я його напоумити. Слова звучали непереконливо, тупо, наче на грип хворіли. — Що хоч скажуть, а тоді ще й набрешуть. А ти ж знаєш, як люди брехнями можуть накапостити іншим людям. Як із грішми на…

— НАЧХАТИ! — вереснув він. І кинувся на мене з кулаками. Але невдало, бо однією ногою перечепився через грудну клітку Рея Бравера. Пролунало вогке бухкання, і тіло гойднулося. Крис перечепився й зарив носом, і я чекав, що він підведеться й зацідить мені кулаком у губи, але він так і лежав там, куди впав, головою в бік насипу, витягнувши руки над головою, наче норець перед стрибком, точнісінько в такій позі, як Рей Бравер, коли ми його знайшли. Я ошаліло глянув на Крисові ноги, перевірити, чи на місці його кеди. І тут він розплакався й розкричався. Його тіло здригалося в каламутній воді, розляпувало її навколо, кулаки молотили по поверхні, голова вигиналася то на один бік, то на інший. Тедді з Верном дивилися на нього, вибалушивши очі й пороззявлявши роти, бо ніхто й ніколи не бачив Криса Чемберза у сльозах. Через хвилину-дві я пішов до насипу, вибрався нагору й сів на рейку. Тедді з Верном подалися за мною. Так ми й сиділи під дощем, не розмовляючи, схожі на тих трьох мудрих мавпочок — статуетки, які продають у крамничках «Усе по десять центів» та тих низькопробних подарункових магазинах, що вічно мають такий вигляд, ніби завтра збанкрутіють.

28

28

Минуло двадцять хвилин, і Крис теж піднявся насипом та сів коло нас. Хмари вже розходилися, і крізь розпірки простромлювалися вістря сонячних променів. Зелень кущів за останні сорок п’ять хвилин наче на три відтінки потемніла. Крис був увесь у болоті. Волосся злиплося й стирчало брудними патичками. Чистими залишалися хіба що вибілені кола під очима.

— Твоя правда, Ґорді, — сказав він. — Нічия це не фішка. І тут западло, га?

Я кивнув. Минуло п’ять хвилин. Ніхто не промовив ні слова. А мені сяйнула одна думка… на той випадок, якщо вони таки подзвонять Банерману. Я спустився насипом до того місця, де раніше стояв Крис. Став навколішки й ретельно прочесав пальцями воду та очерет.

— Що робиш? — підходячи до мене, поцікавився Тедді.

— Я думаю, зліва, — і Крис показав пальцем.

Я пошукав там і через хвильку знайшов дві відстріляні гільзи. Вони зблиснули під вмитими променями сонця. Я віддав їх Крису, той кивнув і поклав у кишеню джинсів.