— Аякже, — відповів лікар, відчуваючи до Криса таку саму огиду, як доктор Кларксон — до мене. І зателефонував шерифові Банерману.

Поки він ходив для цього у свій кабінет, Крис поволі посунув коридором, притискаючи до грудей руку в черезплічнику, щоб не гойдалася й поламані кістки не терлися одна об одну. Вкинувши монетку в таксофон, він подзвонив додому (пізніше він мені розказував, що то був перший у його житті дзвінок за рахунок абонента, якого він викликав, і він до смерті боявся, що місіс Макґін не погодиться за нього платити — але вона погодилась).

— Крисе, як ти? — спитала вона.

— Дякую, нормально, — відповів він.

— Пробач, що не змогла з тобою лишитися, але я саме поставила пиріжки в…

— Нічого, місіс Макґін. А вам видно, у нашому дворі стоїть «б’юїк»? — На «б’юїку» їздила Крисова мати. Йому вже було десять років. Коли двигун перегрівався, від машини пахло паленими замшевими черевиками.

— Стоїть, — обережно підтвердила вона. Із Чемберзами краще без потреби не зв’язуватися. Біла злидота, нужденні ірландські пияки.

— Ви не могли б піти до нас і сказати мамі, хай викрутить лампочку в погребі?

— Крисе, правда, у мене пиріжки…

— Скажіть їй, — невблаганно наполягав Крис, — хай зараз же це зробить. Якщо не хоче, щоб мій брат сів у тюрму.

Верну й Тедді теж перепало. Хоч і не так сильно, як і нам із Крисом. Біллі справді чекав Верна в засідці, коли той вернувся додому. Він підстеріг його з дровинякою і вгатив так, що після чотирьох-п’яти ударів Верн знепритомнів. Верна це лише тимчасово вирубало, але Біллі перелякався, що вбив його, і припинив. А Тедді підловили троє, коли він якось удень вертався додому з пустища. Вони врізали йому в обличчя й розбили окуляри. Він хотів із ними битися, але, побачивши, що він, мов сліпий, розмахує руками, щоб намацати супротивників, вирішили дати йому спокій.

У школі ми гордо трималися разом, як залишки штурмової групи корейського десанту. Ніхто достеменно не знав, що з нами сталося, однак усі розуміли, що в нас було серйозне тертя зі старшими хлопцями й ми повелися гідно, як справжні мужики. Про нас ходили легенди. Усі вони не мали нічого спільного з правдою.

Коли зняли гіпс і загоїлися синці, Верн із Тедді від нас потроху віддалилися. Вони знайшли собі новий гурт попихачів, над якими можна було верховодити. Здебільшого цей гурт складався з самих мокропиських — паршивої дрібноти, малих засраних п’ятикласників. Але Верн із Тедді водили їх у нашу халабуду, командували ними, походжали з бундючним виглядом — геть-чисто тобі нацистські генерали. Ми з Крисом стали навідуватися туди все рідше й рідше, а з часом і взагалі халабуда стала належати їм неподільно. Пам’ятаю, якось піднявся туди навесні шістдесят першого й одразу відчув сморід — тхнуло наче спермою на сіннику. Після цього, як пригадую, я більше туди носа не потикав. Мало-помалу Тедді й Верн перетворилися на два обличчя в коридорах чи в класній кімнаті, де залишали о третій тридцять після уроків. Ми кивали один одному й віталися. Ото й усе. Таке буває. Друзі приходять у ваше життя й відходять, як кельнери в ресторані, ви помічали? Та коли я згадую той свій кошмар, ті трупи під водою, що невблаганно тягли мене за ноги, то видається правильним, що так і має бути. Деякі люди тонуть, от і все. Це несправедливо, але таке життя. Деякі люди тонуть.