— Усе, — сказав Крис. Він хотів, щоб це прозвучало бадьоро, але з горла вирвався дивний звук, наче зі старої мітли висипалася жменя сухої щетини. — Ноги в руки.

Ми мало не клусом припустили назад. Дорогою не розмовляли. Про інших не знаю, а я був надто зайнятий, щоб базікати, бо поринув у свої думки. У трупі Рея Бравера було дещо таке, що мене стурбувало. Воно турбувало мене тепер і турбує досі.

Величезний синець на пів-обличчя, рвана рана на голові, заюшений ніс. Більше травм не було — принаймні видимих оку. У людей після бійок у барі буває гірше, і то вони йдуть і бухають далі. Та все ж поїзд напевно його збив. Інакше чого б його взуття лежало окремо? І як то вийшло, що машиніст його не помітив? Може, поїзд ударив його досить сильно, щоб скинути з насипу, але не вбив? Я подумав, що за належного збігу обставин таке цілком могло бути. А чи удар припав збоку, удар такої сили, що зуби заходили ходором, і саме тоді, коли хлопець намагався зіскочити з колії? Поїзд його вдарив, і малий полетів із насипу, виконавши сальто назад у повітрі, над розмитим спуском? А може, він багато годин пролежав так, тремтячи, не тільки загублений, а й дезорієнтований, відрізаний від світу? Імовірно, він помер від страху. Якось у моїх долонях від страху вмерла пташка з розчавленим пір’ям на хвості. Її тільце тремтіло і злегка вібрувало, дзьоб розтулявся і стулявся, темні яскраві оченята дивилися на мене знизу вгору. Потім вібрація припинилася, дзьоб завмер напівроззявленим, а чорні очі потьмяніли й збайдужіли. Із Реєм Бравером могло статися те саме. Він міг померти лише тому, що надто страшно було жити далі.

Проте було ще дещо, і це, мабуть, турбувало мене найбільше. Він пішов збирати ягоди. Я пригадував, ніби в газетах писали про бляшане відерце, яке він із собою взяв. Коли ми повернулися додому, я пішов у бібліотеку й підняв газети. Просто щоб переконатися. І так, я не помилився. Він пішов по ягоди і з собою мав відерце. Але його ми не знайшли. Ми знайшли Рея та його кеди. Напевно, він викинув відерце десь на відрізку між Чемберленом та болотистим клаптем землі в Гарлоу, на якому помер. Попервах він мусив стискати його дуже сильно, наче то була єдина ланка, що поєднувала його з домом і безпекою. Але страх дужчав, а разом із ним — і відчуття граничної самотності, без жодних шансів на порятунок, бо врятуватися він міг лише сам. І коли на зміну страху приповз справдешній холодний жах, малий міг жбурнути відерце в ліс, з одного боку колії чи з іншого, і навіть не помітити, як це зробив.