Але дивно, що я знову здибав Ейса Мерила. Мої друзі померли, а Ейс живий. Я побачив, як він виїжджає з парковки перед фабрикою після гудка о третій, останнього разу, коли возив дітей додому провідати тата.
Замість «форда» п’ятдесят другого року він водив тепер «Форд-універсал». На бампері красувалася вицвіла наліпка: «РЕЙҐАН/БУШ 1980». Стригся Ейс їжачком, та ще й розтовстів. Гарні гострі риси обличчя, які я пам’ятав, поховала під собою лавина жиру. Малих я ненадовго лишив із татом, а сам пішов у місто купити газету. Я стояв на розі Мейн і Карбайн, чекав, коли можна буде перейти на той бік, і він ковзнув по мені поглядом. Навіть і сліду впізнавання не промайнуло на обличчі цього тридцятидворічного чоловіка, котрий в іншому часовому вимірі поламав був мені носа.
Я спостерігав, як він скеровує «універсал» на незаасфальтовану стоянку біля «Стиглого тигра», вилазить із машини, підтягує штани й заходить усередину. Я уявив, як він відчиняє двері, і на коротку мить назовні вириваються звуки музики кантрі, віє кислим пивом «Нік» і «Ґансет» на розлив, до нього вигукують свої привіти інші завсідники, а він зачиняє за собою двері та вмощує жирний зад на тій самій табуретці, яка тримала його щонайменше по три години на день протягом усього життя (крім неділь), відколи йому виповнився двадцять один рік.
«От ким став Ейс», — подумав я.
Я перевів погляд ліворуч і за фабрикою побачив річку Касл, уже не таку широку, як колись, зате трохи чистішу. Вона все ще текла під мостом, який з’єднував Касл-Рок і Гарлоу. Залізничного мосту вище за течією вже нема, але річка досі живе. Так само, як і я.
Метод дихання
Метод дихання
1. Клуб
1. Клуб
Того засніженого, вітряного, морозного вечора я вдягнувся трохи швидше, ніж звичайно, — я це визнаю. Було двадцять третє грудня тисяча дев’ятсот сімдесят … року. Підозрюю, що дехто з інших членів клубу вчинив так само. За таксі в Нью-Йорку закріпилася погана слава — їх дуже важко вмовити приїхати в буремну погоду, тож я подзвонив у службу «Радіо-кеб». Зателефонував о пів на шосту, щоб машина прийшла о восьмій. Дружина тільки брову підняла, однак промовчала. Під маркізою багатоквартирного будинку на Східній П’ятдесят восьмій вулиці, де ми з Еллен жили з тисяча дев’ятсот сорок шостого року, я стояв уже за чверть восьма, а що таксі спізнювалося на п’ять хвилин, то почав нетерпляче міряти кроками тротуар.
Авто прийшло о восьмій десять, і я притьмом заліз усередину, занадто щасливий, що можу втекти од вітру, аби сердитися на водія, хоч він на це й заслуговував. Той вітер, подарунок від холодного фронту, що лише напередодні прийшов до нас із Канади, жартувати намірів не мав. Він свистав і завивав біля вікна таксівки, час від часу глушив сальсу, що лунала з водієвого радіоприймача, і розгойдував великий «чекер»[159] на ресорах. Багато крамниць ще були відчинені, але на хідниках практично не видно було запізнілих покупців. А ті, що задлялися надворі й ще не повернулися додому, вочевидь почувалися не у своїй тарілці, змагаючись із віхолою.