Того року він із десяток разів хотів на все плюнути й покинути. Найбільше його цькував батько. Він звинувачував Криса в тому, що той хоче бути кращим за свого старого, нападав за те, що, мовляв, той «хоче в коледж, аби з батька останню сорочину здерти». А якось він розбив пляшку пива «Райнґолд» об Крисову потилицю. Так Крис знов опинився в приймальному відділенні лікарні Центрального Мену, де йому наклали чотири шви. Давні друзяки, які тепер здебільшого здобували освіту в «Місцях для куріння», улюлюкали до нього на вулицях. Психолог-консультант підштрикував його, щоб записався бодай на деякі робітничі предмети, бо інакше засиплеться повністю. Та найгіршим, звісно, було от що: усі перші сім років загальноосвітньої програми він профукав, і тепер вона йому помстилася — Крис отримав рахунок.

Ми вчилися разом щовечора, іноді — по шість годин поспіль. Я з цих занять завжди повертався виснаженим, а часом і переляканим. Мене лякало те, з якою неймовірною люттю він реагував на вбивчо великий розмір того рахунка. Щоб хоч трохи почати розуміти «Вступ до алгебри», йому необхідно було вивчити дроби, що їх вони з Тедді та Верном благополучно прогуляли в п’ятому класі. Щоб він бодай трохи почав розуміти «Отче наш» латиною — «Pater noster qui est in caelis», я мусив пояснити йому, що таке іменники, прийменники й додатки. На форзаці його англійської граматики охайними літерами було виведено «ДО СРАКИ ГЕРУНДІЙ». У нього були непогані ідеї для творів, і композиція теж приємно дивувала, але правопис шкутильгав на обидві ноги, а до пунктуації він ставився як до ворога, якого слід підстрелити з дробовика. Свій примірник граматики Ворінера він зачитав до дірок і купив у портлендській книгарні інший. То була перша книжка в палітурці у його власності, тож вона стала для нього чимось на кшталт чудернацької Біблії.

Але в передостанньому, одинадцятому класі його прийняли. Жоден із нас не здобув найвищої нагороди, але я був у списках сьомим, а Крис — дев’ятнадцятим. Нас обох узяли в Університет штату Мен, тільки я поїхав у студмістечко в Ороно, а Крис записався до портлендського. Вступ до права, уявляєте? Ще більше латини.

У старших класах ми обидва зустрічалися з дівчатами, але жодна нас не розсварила. Чи наводить це на думку, що ми стали педиками? Більшість наших давніх друзяк, із Верном та Тедді включно, саме так би й сказали. Але то було виживання. Ми чіплялися один за одного в глибокій воді. Щодо Криса я, здається, добре пояснив. Однак те, чому я за нього тримався, пояснити важче. Напевно, найважливішим для мене було його бажання забратися подалі від Касл-Рока й загрозливої тіні текстильної фабрики, що над ним нависала. Я не міг його покинути, щоб тонув чи випливав самотужки. Якби він втопився, та найважливіша частка мене потонула б разом із ним.