Увесь день сніг то йшов, то переставав, і тепер от знову засніжило. Тонкі пластівці переросли в циклон, що вирував перед нами на вулиці. Повертаючись додому тієї ночі, я міркуватиму про те, як погано поєднуються між собою сніг, таксі та Нью-Йорк… але, звісно, тієї миті я ще цього не знав.

На розі Третьої та Сорокової через усе перехрестя, мов дух, проплив великий різдвяний дзвоник із фольги.

— Важка нічка буде, — зауважив таксист. — Завтра в моргах на дві дюжини пожильців побільшає. П’яні бурульки. І старчих кілька докупи.

— Та мабуть.

Таксист поринув у тяжкі роздуми.

— Ну, — промовив урешті, — народу менше — кисню більше. І грошики соціальної помочі цілими лишаться, ге?

— Ваша різдвяна доброта вражає своїм розмахом та глибиною.

Таксист знову пішов у задуму.

— Ви шо, з тих співчутливих лібералів? — зрештою спитав.

— Я відмовляюся відповідати на підставі того, що моя відповідь, найпевніше, слугуватиме доказом проти мене, — сказав я. І таксист пирхнув — мовляв, «і-чого-мені-вічно-дістаються-мудрагелики»… але замовк.

Він висадив мене на розі Другої та Тридцять п’ятої, і півкварталу до клубу я пройшов пішки, згинаючись у три погибелі під вітрюганом і притримуючи капелюха на голові рукою в рукавичці. Умить усю життєву силу, здавалося, було загнано десь глибоко в надра мого тіла, і вона мерехтіла там синім вогником пальника в духовці. У сімдесят три холод пробирає людину стрімкіше й глибше. Ця людина повинна сидіти вдома перед теплим каміном… чи бодай електричним обігрівачем. У сімдесят три гаряча кров — це вже навіть не спогад, це радше академічне поняття.

Заметіль уже трохи вщухла, але сніг сухою піщаною порошею сипав в обличчя. Я зрадів, побачивши, що східці, які ведуть до дверей будинку № 249, посипали піском — то, звісно, Стівенз постарався. Стівенз добре знав алхімію літнього віку: не свинець на золото, а кістки — на скло. Коли я міркую про таке, то дедалі більше переконуюся, що Господь багато в чому мислить як Ґраучо Маркс[160].

Стівенз підійшов до дверей, притримав їх, і за мить я вже був усередині. Уперед коридором зі стінами, обшитими панелями червоного дерева, крізь подвійні двері, розсунуті на три чверті в прихованих пазах, у бібліотеку cum[161] читальнею cum баром. То була темна кімната, у якій то тут, то там сяяли острівці світла — лампи для читання. На дубовому паркеті відбивалося більш насичене, рельєфне світло, і до моїх вух долинуло рівномірне потріскування березових полін у гігантському каміні. Тепла, яке він випромінював, вистачало на всю кімнату. Нема для людини ліпшого привітання за те, що його дарує тепло вогнища. Шурхотіли сторінки — сухо й трохи нетерпляче. То, певно, Йогансен з його «Волл-стрит джорнал». За десять років я навчився розпізнавати його присутність за тим, як він читає про свої акції. Потішно… і по-своєму дивовижно.