Це запитання крутилося в мене на язиці. Я збирався його вимовити, бо запитати здавалося необхідним. Але поки я мусолив його в голові, слухав, як воно звучить (за звичкою зануди-адвоката), перевіряв, чи правильно я дібрав слова — може, це трохи занадто в лоб, — Вотергауз наказав водієві рушати. А вже за мить таксі котило в бік Медисон. Я трохи постояв на хіднику. Вітер сердито шарпав краї мого пальта, а я думав: «Він знав, що я хочу поставити це запитання. Знав і навмисне сказав водієві, щоб їхав, поки я не встиг рота розтулити». Та потім я переконав себе, що це повний абсурд, ба навіть параноя. Так воно й було. Але також то була правда. Я міг скільки завгодно себе висміювати, проте жодні глузи не могли розвіяти мою впевненість у цьому.

Я повільно підійшов до дверей під’їзду і зайшов усередину.

Коли я сів на край ліжка, щоб зняти взуття, Еллен уже дрімала. Вона перекотилася на інший бік, до мене обличчям, і нерозбірливо пробулькотіла горлом якесь запитання. Я сказав «Спи».

Але вона знову пробулькотіла, і тепер уже слова більше нагадували людську мову.

— Яксеройшло?

До половини розщібнувши сорочку, я завагався. І раптом мені сяйнула абсолютно прозора думка: «Якщо я їй розповім, то ніколи не побачу, що там, по той бік дверцят».

— Нормально, — сказав я. — Старигани пережовували байки про війну.

— Я ж тобі казала.

— Але не аж так погано. Я, може, ще раз туди сходжу. Це може дати мені певну користь на фірмі.

— «На фірмі», — доброзичливо передражнила вона. — Який же ти в мене старий пентюх, любове моя.

— Хто б казав, — не лишився в боргу я, проте вона вже спала. Я роздягнувся, прийняв душ, витерся рушником, надів піжаму… а тоді, замість розважливо вкластися спати (на годиннику вже було по першій ночі), натягнув халат і витяг із холодильника пляшку «Бекс». Я сидів за кухонним столом, повільно цмулив пиво й дивився у вікно, на холодний каньйон Медисон-авеню. І думав. У голові трохи шуміло від спожитого за вечір алкоголю — неочікувано великої порції, як на мене. Але відчуття було не те щоб неприємним. І загрози похмілля я теж не відчував.

Та думка, що завітала до мене, коли Еллен запитала про вечір у клубі, була так само сміховинною, як і та, яку я плекав про Джорджа Вотергауза, коли таксі від’їхало від бордюру. Чому, на Бога, я не міг розповісти дружині про безневинний вечір, який провів у старомодному клубі свого боса? А якби навіть і була причина їй не казати, то хто б дізнався, що я розповів? Ні, то була цілковита сміхота й параноя, утім, як і попередні мої розважання… а ще, як підказало мені серце, цілковита правда.