Гаразд. Нічого розумного в цьому не було. Згоден із вами. Але відчуття від цього нікуди не поділося. Уперше за багато років я згадав зимові ночі на фермі у Вісконсині, на якій зростав: як лежав у ліжку у своїй кімнаті на другому поверсі, де гуляли протяги, і насолоджувався тим, що за стінами свище січневий вітер, намітає сухий, мов піщинки, сніг уздовж миль сніжного паркану, а моєму тілу під двома ковдрами так тепло й затишно.

Траплялися на полицях і книги з юриспруденції, проте якісь дивні, чорт забирай. «Двадцять випадків розчленування та їхні наслідки згідно з британським законодавством» — цю назву я добре запам’ятав. Ще були «Справи з хатніми улюбленцями». Я взяв цей фоліант, розгорнув і зрозумів, що в ньому науковою мовою описано законодавче врегулювання (цього разу за американськими законами) випадків, пов’язаних із домашніми тваринами: від котів, які успадковували величезні суми грошей, до оцелота, який зірвався з ланцюга й сильно погриз листоношу.

Було там зібрання творів Діккенса, Дефо, практично нескінченна кількість романів Тролопа, а ще твори такого собі Едварда Ґрея Севіля (загалом одинадцять книг), у прекрасній шкуратяній оправі й назвою видавництва золотом на корінці — «Стедем і син». Ні про Севіля, ні про його видавця я ніколи не чув. У першому романі Севіля, «То були наші брати», стояла дата встановлення авторського права — тисяча дев’ятсот одинадцятий. Останній же, «Руйначі», вийшов тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого.

Двома полицями нижче від зібрання романів Севіля стояв фоліант, у якому містилися детальні покрокові інструкції для шанувальників конструкторів «Еректор». Поряд із ним був ще один фоліант, з описом відомих сцен із відомих фільмів. Кожна з цих фотографій заповнювала собою цілу сторінку, а навпроти, на сусідній сторінці розвороту, було надруковано верлібри, або присвячені сценам, з якими їх поєднали, або ж до написання цих віршів автора надихнула саме ця сцена. Ідея сама із себе не надто видатна, однак представлені поети таки були видатними — Роберт Фрост, Маріанна Мур, Вільямс Карлос Вільямс, Воллес Стівенз, Луїс Зуковські та Еріка Йонґ, і це лише малий перелік. Десь посередині книги я знайшов вірш Арчибальда Макліша, надрукований поряд із тією знаменитою фотографією Мерилін Монро, де вона стоїть на вентиляційній решітці в метро й змагається з вітром за свою спідничку. Вірш називався «Дзвін» і починався так:

І далі в такому ж дусі. Той вірш був не те щоб жахливим, але, безперечно, і не найкращим, навіть близько ні, бо в Макліша були й ліпші. Я відчував за собою право на таку думку, бо за минулі роки перечитав чимало поезій Арчибальда Макліша. Проте конкретно цієї, про Мерилін Монро, не пригадував (а в тому, що саме їй цього вірша присвячено, жодних сумнівів бути не могло; навіть без фотографії поезія сама про це оголошує, бо наприкінці Макліш пише: «Від ніг імені передзвін: / Ma Belle, Мерилін»). Відтоді я шукав цей вірш у його збірках, та знайти так і не зумів. Хоча, звісно, це нічого не означає. Вірші — це ж не романи й не експертно-правові висновки. Вони радше листя, підхоплене вітром, і будь-який однотомник під назвою «Повне зібрання такого й такого» — це, безумовно, брехня. Вірші мають схильність губитися під канапами — у цьому, зокрема, їхня привабливість, а ще причина, чому вони затримуються надовго. Однак…