І знову настала мить тієї надприродної пророчої ясності. Я в усіх деталях побачив решту свого вечора. Три години в тихому барі. Три мартіні (а може, чотири), щоб заглушити сором від того, як я пошився в дурні й пішов туди, куди мене не кликали. Те приниження, проти якого мала мене вберегти материна порада, — приниження, яке приходить разом зі знаттям про те, що ти надто далеко зайшов.

Я побачив, як приходжу додому напідпитку, але не веселим. Побачив, як просто сиджу в таксі, поки воно везе мене містом, а не переживаю цю поїздку крізь те дитиняче скельце радісного хвилювання й передчуття. Почув, як кажу Еллен: «Це швидко набридає… Вотергауз знову розказував ту саму історію, про те, як виграв у покер партію стейків із вирізки для Третього батальйону… а ще вони грають у «Чирви» по долару за очко, уявляєш? … Ще раз? … Може, і пішов би, але сумніваюся». І то вже був би край. Усьому, крім, хіба що, мого приниження.

Усе це я побачив у дзеркалі порожніх очей Стівенза. Та враз вони потепліли. Він ледь помітно всміхнувся й сказав:

— Містер Едлі! Проходьте. Я візьму ваше пальто.

Я піднявся східцями, і Стівенз щільно причинив за мною двері. І якими ж інакшими видаються двері, коли опиняєшся на теплому їх боці! Він узяв моє пальто й кудись із ним пішов. Я трохи постояв у коридорі, роздивляючись своє відображення у великому високому дзеркалі. Шістдесятитрирічний чоловік, з обличчям, занадто виснаженим і видовженим, щоб належати людині середнього віку. Та все ж я лишився задоволений своїм відображенням.

Я непомітно прослизнув у бібліотеку.

Там був Йогансен, читав свою «Волл-стрит джорнал». В іншому острівці світла над шаховою дошкою схилилися Емлін Маккерон та Пітер Ендрюз. Маккерон був і залишається мертвотно-блідим, із тонким, як лопать вентилятора, носом. Ендрюз був кремезним, із похиленими плечима холериком. На жилет стікала розложиста руда борода. Сидячи один перед одним над інкрустованою дошкою з її різьбленими фігурками зі слонової кості та ебенового дерева, вони скидалися на індіанські тотеми: орла й ведмедя.

Вотергауз теж був у залі — насуплено читав свіжий випуск «Таймс». Він підвів погляд від газети, кивнув мені без найменшого подиву й знову поринув у читання.

Стівенз приніс «Бомбей-мартіні», хоч я й не просив.

Із келихом у руках я підійшов до полиць і знову відшукав той загадковий заманливий набір зелених томів. Того вечора я почав читати твори Едварда Ґрея Севіля. Розпочав із першого — «То були наші брати». Відтоді я проковтнув їх усі й дійшов висновку, що це одинадцять найкращих романів, які бачило наше століття.