Виявилося, що в холі ми стоїмо самі. Решта чоловіків непомітно розійшлися. І раптово коридор видався мені темнішим, обличчя Стівенза видовжилося, а його губи почервонішали. У каміні тріснула гіллячка, і полірованою паркетною підлогою розлилося червоне сяйво. І мені здалося, що десь там, у тих ще-не-досліджених кімнатах, пролунало глухе вогке гупання. Мені це не сподобалося. Зовсім ні.

— Ні, — не до кінця твердим голосом заперечив я. — Думаю, ні.

— Тоді добраніч, — мовив Стівенз, і я переступив через поріг. Почув, як за мною зачиняються важкі двері. Як повертається в замку ключ. І за мить я вже йшов до світлофора на Другій авеню, не озираючись, чомусь боячись озиратися, наче міг побачити в себе за спиною злого духа, що переслідував мене крок у крок. Або угледіти якусь таємницю, яку краще зберігати, ніж знати про неї. На розі я побачив порожнє таксі й махнув водієві.

— Знову байки про війну? — спитала того вечора Еллен. Вона була в ліжку з Філіпом Марлоу[165], єдиним коханцем, якого мала в житті.

— Одну-дві про війну розказали, так, — сказав я, вішаючи пальто. — Але загалом я сидів і читав книжку.

— Коли не рохкав.

— Так, саме так. Коли не рохкав.

— Ось послухай. «Уперше я угледів Террі Ленокса, коли він сидів п’яний у «ролс-ройсі» марки «Срібний привид» перед терасою ресторану «Танцмайданчик», — прочитала Еллен. — З виду молодий, волосся він мав сиве-сивісіньке. Вираз його очей свідчив, що набрався він по саму зав’язку, проте загалом він був схожий на будь-якого приємного молодика в смокінгу, який спустив забагато грошей у закладі, що існує винятково з цією метою». Гарно, скажи? Це…

— «Довге прощання». — Я зняв черевики. — Раз на три роки ти читаєш мені один і той самий абзац. Це частина твого біологічного циклу.

Еллен подивилася на мене й наморщила носика.

— Рох-рох.

— Дякую, — сказав я.

Вона знову поринула в читання. Я пішов у кухню, щоб узяти пляшку «Бекс». А коли повернувся, книжка лежала на стебнованій ковдрі, а Еллен подивилася на мене дуже уважним поглядом.

— Девіде, ти плануєш вступати в той клуб?

— Можливо… якщо запропонують. — Мені стало ніяково. Здається, я знову їй збрехав. Якщо в будинку за адресою Східна Тридцять п’ята, 249, існувала така річ, як членство, то мене вже прийняли.

— Добре, — сказала вона. — Тобі вже давно щось таке було потрібно. Ти, мабуть, і сам не здогадувався, але це так. У мене є мій Комітет допомоги, Комісія з прав жінок і театральний гурток. От і тобі щось таке було потрібне. Люди, з якими можна старіти. Напевно, так.

Я підійшов до ліжка, сів коло неї й підняв з ковдри «Довге прощання». То була книжка в м’якій обкладинці, яскрава, щойно з друкарні. Я згадав, як купував оригінал у палітурці на день народження Еллен. У тисяча дев’ятсот п’ятдесят третьому.