Отак і вийшло, що десятого грудня того року я надів свій шорсткий твідовий піджак, темно-коричневі штани й пошукав темнувато-червону краватку. Пригадую, того вечора моє серце калатало швидше, ніж зазвичай.
— Джордж Вотергауз не витримав і знову тебе покликав? — спитала Еллен. — Назад у хлів до решти шовіністичних кнурів?
— Саме так, — кивнув я. І подумав, що це, напевно, уперше за дванадцять років брешу дружині… та потім згадав, що після першої зустрічі брехнею відповів на її запитання про те, як там було. «Старигани пережовували байки про війну».
— То, може, тобі й справді дадуть підвищення, — задумливо промовила вона… втім, без особливої надії. Але (мушу віддати їй належне) і без гіркоти в голосі.
— Траплялися й більші дива. — І я поцілував її на прощання.
— Рох-рох, — сказала вона, коли я вже виходив з помешкання.
Поїздка на таксі цього разу видалася дуже довгою. Вечір був холодний, тихий і зоряний. У салоні «чекера» я почувався чомусь дуже маленьким, немов дитина, яка вперше їде на екскурсію містом. Коли автівка спинилася перед червонувато-коричневим особняком, я відчував, що мене переповнює радісне збудження. Отак просто і так складно водночас. А втім, таке простеньке хвилювання видається одним із невід’ємних атрибутів життя, що проходять майже непоміченими. І віднайти його з плином років — це завжди несподіванка, те саме, що побачити на гребінці одну-дві чорні волосини після того, як минули роки, відколи таке було востаннє.
Я розплатився з водієм, вийшов із машини й пішов до чотирьох сходинок, які вели до дверей. А коли вже піднімався, то радісне хвилювання згустилося до звичайнісінького похмурого передчуття (з яким старі люди більш знайомі). Що я тут забув?
Масивні дубові двері з вигляду були міцні, мов у середньовічному замку. На них не видно було ні дзвінка, ні дверного молотка, ні камери спостереження, що непомітно причаїлася в тіні широкого карниза. І, авжеж, нагорі сходів не чекав Вотергауз, щоб провести мене всередину. Я зупинився біля підніжжя і роззирнувся. Зненацька Тридцять п’ята вулиця здалася мені темнішою, холоднішою, загрозливішою. Усі особняки мали потайливий вигляд, неначе за їхніми стінами крилися таємниці, що їх ліпше не розгадувати. Їхні вікна нагадували очі.
«Десь за одним із тих вікон чоловік чи жінка споглядає убивство, — подумав я. І враз по хребту знизу вгору пробіг дрож. — Споглядає… чи коїть».
І тут двері відчинилися, і на порозі виник Стівенз.
Я відчув безмежне полегшення. Уява в мене не надто багата, принаймні я так вважаю — за звичайних обставин я не вигадую небилиць. Але та остання думка була такою надприродно ясною і прозорою, що більше нагадувала пророцтво. Я міг би щось пробелькотіти вголос, якби спочатку не подивився Стівензу у вічі. Його очі мене не впізнали. Вони ніколи мене не бачили.