— Ми старі? — спитав я.

— Підозрюю, що так, — відповіла вона. І просяяла усмішкою.

Я відклав книжку й торкнувся її грудей.

— І для цього застарі?

Вона з кокетливою добропристойністю вкрилася ковдрою… а тоді, підсміюючись, жбурнула її ногою на підлогу.

— Помчали, татку. На раз-два-три.

— Рох-рох, — сказав я, і ми обоє розреготалися.

Настав передріздвяний четвер. Той вечір майже нічим не різнився від решти таких самих. За двома вагомими винятками. У клуб завітало більше людей — загалом осіб десь із вісімнадцять. І повітрям ширився гострий невловний дух радісного збудження. Йогансен лише мигцем глянув на свою газету і приєднався до компанії, що складалася з Маккерона, Г’ю Біґлмана й з мене. Ми сиділи біля вікон, розмовляли про те-се, а потім нас захопило пристрасне й доволі кумедне обговорення довоєнних автомобілів.

Утім, як я собі пригадую, була ще одна, третя відмінність. Стівенз зварив смачнючий яєчний пунш. Був він ніжний, але й пряний від рому та спецій. Подали його в неймовірній вотерфордівській кришталевій чаші, схожій на крижану скульптуру, і що менше пуншу лишалося в чаші, то вище підіймався градус у гаморі розмов.

Я подивився в куток біля маленьких дверцят більярдної і застиг від подиву: там Вотергауз і Норман Стет жбурляли бейсбольні картки в капелюх-циліндр, схожий на бобровий. І заливчасто реготали.

Збиралися й розпадалися групки. Так підійшла пізня година… і саме тоді, коли зазвичай люди починали вислизати крізь вхідні двері, я побачив, як Пітер Ендрюз сів перед каміном, тримаючи в руці пакунок, завбільшки з пакетик для насіння. Він вкинув його у вогонь, не розкриваючи, і за мить полум’я заграло всіма барвами спектру — і деякими кольорами поза ним, я міг у цьому заприсягтися, — а потім знову пожовтіло. Люди вже підтягали крісла. Понад плечем у Ендрюза я бачив замковий камінь із вирізьбленим на ньому напуттям: «ОПОВІДЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ОПОВІДАЄ».

Стівенз ненав’язливо маневрував між нами, забирав склянки з-під пуншу й заміняв їх на келишки з бренді. Звідусіль бурмотіли «Веселого Різдва» і «Найкраще свято, Стівенз», і вперше я побачив, як з рук у руки переходять гроші — там непомітно передали десятку, тут — купюру, схожу на п’ятдесят доларів, а ще з одного крісла — сотню, я чітко це бачив.

— Дякую, містере Маккерон… містере Йогансен… містере Біґлман… — Тихе виховане бурмотіння.

Я досить довго прожив у Нью-Йорку, щоб знати: різдвяний сезон — це ярмарок чайових. Маленької подяки для шевця, женця і в дуду греця. Не кажучи вже про м’ясників, пекарів, швейцарів, домоправителів і прибиральниці, котра приходить по вівторках та п’ятницях. І ще ніколи я не зустрічав людей зі свого суспільного прошарку, які б вважали цей звичай чимось більшим за необхідне зло… але того вечора я не відчував ні краплини того звичного жмикрутства. Гроші віддавали з власної волі, ба навіть охоче… і раптово, зовсім без причини (саме так людину навідували різні думки в 249-му домі) я згадав хлопця, що гукав до Скруджа в нерухомому холодному лондонському повітрі різдвяного ранку: «Шо? Гусак завбільшки як я?» А Скрудж, шаленіючи на радощах, знай собі підсміювався: «Яка хороша дитина! Чудова дитина!»[166]