І таке ставалося не лише вряди-годи. Таке ставалося кожного сраного тижня! Того дня, коли приходив «Post», я був найщасливішою дитиною на всьому східному узбережжі.

Журнали, що публікують довгі фантастичні твори, існують і донині — серед них «Atlantic Monthly» та «The New Yorker». Ці два часописи особливо співчувають публікаційним проблемам письменника, котрий створив (не будемо казати «розродився», щоб не відсилало до слова «незаконнонароджений») повість на тридцять тисяч слів. Проте жоден із цих журналів не був у захваті від моєї писанини, простої, як двері, не дуже літературної, а часом і відверто незграбної (хоч визнавати це мені збіса боляче).

Та в якомусь розумінні саме ці якості (попри те, що похвалятися тут нема чим) забезпечили моїм романам такий успіх. Більшість із них — це просте чтиво для простих людей, літературні відповідники «біґ-маку» й великої картоплі з «Макдональдсу». Я здатен розпізнати елегантну прозу й належним чином її сприймати, проте самому таке писати мені важко чи навіть нереально (поки я переживав становлення як письменник, моїми ідолами були м’язисті романісти, чий прозовий стиль можна було охарактеризувати в діапазоні від жахливого до неіснуючого: такі хлопи, як Теодор Драйзер і Френк Норис). А якщо від ремесла романіста відняти елегантність, то в підсумку виявиться, що стояти він може лише на одній міцній нозі, і та нога — вагомість. Унаслідок цього я завжди старався, як міг, забезпечити вагомість. Іншими словами: не можеш бігати, як чистокровний скакун, то покажи, на що спроможний твій розум. (Голос із балкона: «Який розум, Кінг?» Ха-ха, дуже смішно, хлопче, усе, ти можеш іти).

А в результаті всього цього я з цими повістями, які ви щойно прочитали, опинився в загадковому становищі. Зі своїми романами я вже дійшов до тієї стадії, коли люди кажуть, що Кінг міг би й свій список білизни для пральні опублікувати та продати, якби схотів (а деякі критики стверджують, що саме цим я останні вісім років і займався). Але ці історії я опублікувати не міг, бо вони були задовгі, щоб бути короткими, і закороткими, щоб бути по-справжньому довгими. Якщо ви розумієте, про що я.

— Сі, сеньйоре, я розуміти! Роззувайте свій взуття! Пийте дешевий ром! Скоро вийти шумовий оркестр «Медікор Революсьйон» і заграти поганий каліпсо[181]! Ви дюже-дюже подобаєцця! Ви мати час, сеньйоре! Ви мати час, бо я думати, ваша хісторія бути…

…тут ще довгий час, ага, ага, супер, іди собі деінде, скинь якусь маріонеткову імперіалістичну демократію.