— Я думаю, це має бути «Друге пришестя».

Що ж, мені й самому воно більше подобалося. Але в його голосі прозвучали якісь такі на диво неохочі нотки, що я гостро глянув на нього й спитав, у чому річ.

— Просто, коли пишеш книжку про вампірів після книжки про дівчинку, яка може рухати речі силою думки, на тебе поставлять штамп, — відповів він.

— Штамп? — щиро не розуміючи, перепитав я. Бо не бачив жодних подібностей між вампірами та телекінезом. — Який?

— Письменника, який пише в жанрі жаху, — ще з більшою неохотою відказав він.

— А, — з величезним полегшенням мовив я. — Ото й усе!

— Почекай кілька років. Побачимо тоді, як ти тоді заспіваєш «ото й усе».

— Білле, — розвеселився я, — жахастиками в Америці собі на життя не заробиш. Лавкрафт у Провіденсі голодував. Блох[178] облишив цей жанр на користь саспенсу та оповідань у дусі «Незнаного». «Екзорцист» був радше винятковою подією. От побачиш.

Світло змінилося. Білл поплескав мене по плечі.

— Я думаю, ти станеш дуже успішним, — сказав він. — Але, по-моєму, ти ні чорта не тямиш.

Як потім виявилося, правда була на його боці. Заробляти в Америці, пишучи в жанрі жаху, було цілком можливо. «Друге пришестя», яке зрештою перейменували на «Салемз-Лот», здобуло велику популярність. На той час, коли воно вийшло друком, я жив із сім’єю в Колорадо й писав роман про готель з привидами. Приїхавши в Нью-Йорк, я півночі просидів із Біллом у барі під назвою «У Джаспера» (на музичному автоматі там спав кіт, якого треба було припідняти, щоб побачити вибір пісень) і переказував йому сюжет. Коли я закінчив, він спирався ліктями на шинквас обабіч свого бурбону й тримав голову обома руками, неначе потерпав від нищівної мігрені.

— Тобі не сподобалося, — сказав я.

— Дуже сподобалося, — глухо промовив він.

— То що не так?

— Спершу дівчинка з телекінезом, потім вампіри, тепер готель із привидами й хлопчик-телепат. На тебе поставлять штамп.

Цього разу я вже замислився над цим трохи серйозніше. А потім згадав про всіх тих людей, на яких стояв штамп письменників, що писали в жанрі жаху і від чиїх творів я фанатів ось уже стільки років, — Лавкрафта, Кларка Ештона Сміта, Френка Белнепа Лонга, Фрица Лейбера, Роберта Блоха, Ричарда Метисона та Ширлі Джексон (так, навіть на ній стояло тавро автора жахіть). І там, «У Джаспера», де на музичному автоматі спав кіт, а коло мене сидів мій редактор, стискаючи руками голову, я вирішив, що ці письменники — непогана компанія, буває й гірше. Я, приміром, міг стати «важливим» письменником, як Джозеф Геллер, і публікувати по роману кожні сім років, «блискучим» письменником, як Джон Ґарднер, і писати малозрозумілі книжки для високочолих академіків, які їдять макробіотичну їжу та водять старі «сааби» з вицвілими, проте ще видимими літерами наліпок на задніх бамперах: «ДЖИНА МАККАРТІ В ПРЕЗИДЕНТИ».