О, він знав, про що я хочу запитати. Я прочитав це в його очах.

«Звідки походять усі ці речі? — збирався спитати я. — Звідки родом ви, Стівенз, я чудово знаю. Ваш акцент — не з Виміру Х[177], він суто бруклінський. Але куди ви ходите? Звідки у ваших очах той вираз безмежжя поза часом і той відбиток на обличчі? А ще, Стівенз…

…де ми ЗАРАЗ, ЦІЄЇ МИТІ?»

Але він чекав на моє запитання.

Я розтулив рота. І те питання, що зірвалося з вуст, прозвучало так:

— Там, нагорі, багато кімнат?

— О, так, сер, — пильно дивлячись мені у вічі, промовив він. — Надзвичайно багато. Людина може там загубитися. Правду кажучи, люди вже там губилися. Подеколи мені здається, що вони йдуть на багато миль уперед. Кімнати й коридори.

— А входи та виходи?

Його брови ледь помітно піднялися.

— О так. Входи та виходи. — Він чекав, але я вирішив, що вже запитав достатньо — і наблизився до самісінького краю чогось такого, що могло позбавити мене розуму.

— Дякую, Стівенз.

— Будь ласка, сер. — Він простягнув мені пальто, і я опустив руки в рукави.

— Інші історії ще будуть, правда?

— Тут, сер, завжди будуть історії.

Той вечір уже в минулому, а моя пам’ять відтоді нітрохи не поліпшилася (та коли людина доживає до мого віку, навряд чи буває інакше), але я дуже чітко запам’ятав той страх, що пронизав мене, коли Стівенз відчинив дубові двері, холодну певність, що я зараз побачу той чужопланетний ландшафт, моторошний, весь у тріщинах, залитий кривавим світлом двох сонць, які могли сісти за обрій, і настала б невимовна темрява, що тривала б годину, чи десять годин, чи десять тисяч років. Я не можу це до ладу пояснити, але скажу вам, що той світ існує — я так само певен цього, як Емлін Маккерон був упевнений, що відокремлена голова Сандри Стенсфілд дихала. І впродовж тієї нескінченної секунди я думав, що двері відчиняться і Стівенз викине мене в той світ, і тоді я почую, як за мною хряскають, зачиняючись, двері… навіки.

Та натомість я побачив Тридцять п’яту вулицю та «радіо-кеб», що стояв біля бордюру, дихаючи струмками вихлопів. На мене накотила хвиля безмежного полегшення.

— Так, історії будуть завжди, — повторив Стівенз. — Добраніч, сер.