О, він знав, про що я хочу запитати. Я прочитав це в його очах.
«Звідки походять усі ці речі? — збирався спитати я. — Звідки родом ви, Стівенз, я чудово знаю. Ваш акцент — не з Виміру Х[177], він суто бруклінський. Але куди ви ходите? Звідки у ваших очах той вираз безмежжя поза часом і той відбиток на обличчі? А ще, Стівенз…
…де ми ЗАРАЗ, ЦІЄЇ МИТІ?»
Але він чекав на моє запитання.
Я розтулив рота. І те питання, що зірвалося з вуст, прозвучало так:
— Там, нагорі, багато кімнат?
— О, так, сер, — пильно дивлячись мені у вічі, промовив він. — Надзвичайно багато. Людина може там загубитися. Правду кажучи, люди вже там губилися. Подеколи мені здається, що вони йдуть на багато миль уперед. Кімнати й коридори.
— А входи та виходи?
Його брови ледь помітно піднялися.
— О так. Входи та виходи. — Він чекав, але я вирішив, що вже запитав достатньо — і наблизився до самісінького краю чогось такого, що могло позбавити мене розуму.
— Дякую, Стівенз.
— Будь ласка, сер. — Він простягнув мені пальто, і я опустив руки в рукави.
— Інші історії ще будуть, правда?
— Тут, сер,
Той вечір уже в минулому, а моя пам’ять відтоді нітрохи не поліпшилася (та коли людина доживає до мого віку, навряд чи буває інакше), але я дуже чітко запам’ятав той страх, що пронизав мене, коли Стівенз відчинив дубові двері, холодну певність, що я зараз побачу той чужопланетний ландшафт, моторошний, весь у тріщинах, залитий кривавим світлом двох сонць, які могли сісти за обрій, і настала б невимовна темрява, що тривала б годину, чи десять годин, чи десять тисяч років. Я не можу це до ладу пояснити, але скажу вам, що той світ
Та натомість я побачив Тридцять п’яту вулицю та «радіо-кеб», що стояв біля бордюру, дихаючи струмками вихлопів. На мене накотила хвиля безмежного полегшення.
— Так, історії будуть завжди, — повторив Стівенз. — Добраніч, сер.