— То й нехай, Білле, — сказав я, — буду автором жахастиків, якщо цього хочуть люди. Усе нормально.

Більше ми до тієї розмови не поверталися. Білл досі редагує, а я пишу в жанрі горор, і жоден із нас цього не аналізує. Це добре.

Отож, поставили на мене штамп, а я й не проти — усе-таки я лишаюся вірним жанрові… найчастіше, у всякому разі. Та чи жахіття — це все, що я пишу? Якщо ви прочитали цю книгу, ви точно знаєте, що це не так… проте елементи жаху можна знайти в усіх цих оповідках, не лише в «Методі дихання» (та сцена з п’явками в «Тілі» доволі чорнушна, так само, як і образи, що виникають у сновидіннях на сторінках «Здібного учня»). Рано чи пізно мій мозок усе одно повертає в той бік. Бог його зна чому.

Кожну з цих довгих оповідок я написав одразу ж після завершення якогось роману — таке враження, що, коли я закінчую велику роботу, то в баку завжди лишається доволі бензину, щоб вистачило ще на чималу повість. «Тіло», найстарішу з цих історій, я написав одразу ж після «Салемз-Лота». «Здібний учень» виник протягом двотижневого періоду, що настав після закінчення «Сяйва» (і після «Здібного учня» я нічого не писав протягом трьох місяців — виснажився до краю). «Риту Гейворт і втечу з Шоушенку» було написано після «Мертвої зони», а «Метод дихання», найновішу з усіх чотирьох історій, — одразу після «Тієї, що запалює поглядом».[179]

Жодну з них не публікували до появи цієї книги, жодну я навіть не подавав до друку. Чому? Бо в кожній з них від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — підрахунок не точний, але все ж близько до істини. Скажу вам так: від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — це кількість, яка навіть найхоробрішого письменника-фантаста змусить здригнутися й зіщулитися в чоботях. Раз і назавше встановленого визначення, що таке роман чи оповідання, не існує (принаймні з огляду на кількість слів). Та й не повинно існувати. Проте коли письменник наближається до позначки в двадцять тисяч слів, він знає, що країна оповідання залишилася позаду. Аналогічним чином, коли перетинає маркер у сорок тисяч слів, то вже заглиблюється у край романної прози. А кордони смуги землі, що лежить між цими більш упорядкованими регіонами, доволі невизначені, але певної миті письменник стривожено прокидається й розуміє, що він підійшов чи підходить до дуже страшної місцини, літературної бананової республіки під назвою «повість», де править бал анархія.

З художнього погляду в повісті нема зовсім нічого поганого. Звісно, у циркових потворах теж нема нічого поганого, от тільки за межами цирку ви чомусь бачите їх украй рідко. Річ у тім, що існують чудові повісті, однак їх традиційно можна продати лише на «жанрових ринках» (це їхня ввічлива назва, а є ще неввічлива, однак точна — «гето-ринки»). Ви можете продати гарну детективну повість у журнали «Ellery Queen’s Mystery Magazine» чи «Mike Shayne’s Mystery Magazine», гарну науково-фантастичну повість — у «Amazing» чи «Analog», а може, навіть у «Omni» чи в «The Magazine of Fantasy and Science Fiction». За іронією, є також ринки для гарних повістей у жанрі жаху: один із них — згаданий вище «The Magazine of Fantasy and Science Fiction», ще один — «The Twilight Zone». А ще існують різні антології моторошних оповідок, наприклад, серія «Тіні», яку публікувало видавництво «Даблдей», а редагував Чарльз Л. Ґрант.