Але щодо повістей, які можна назвати лише словом «мейнстримові» (це слово навіює такий самий депресняк, як і «жанрові»)… ох, що стосується конкурентоспроможності, то ви у великій халепі. Ви понуро дивитеся на свій рукопис від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів, відкриваєте пиво й чуєте в голові голосочок, гиденький, із сильним акцентом. «Буенос діас, сеньйоре! Як вам переліт на “Революційних авіалініях”? Вам подобацця дюже-дюже сильний, сі? Ласкаво просити до повісті, сеньйоре! Вам сильний-сильний подобацця тут! Осьо дешевий сигари! Порнокартинки! Піднімайте ноги, сеньйоре, ваша хісторія ще бути тут довго-довго… кепаса! Ах-ха-ха-ха!» Депресуха.

Колись давно (журливо промовив він) справді існував ринок для таких оповідок. Виходили магічні журнали, такі як «The Saturday Evening Post», «Collier’s» та «The American Mercury». Для цих та інших подібних часописів головним продуктом була фантастика. А якщо історія виявлялася задовгою для одного випуску, її розбивали на три частини (чи п’ять, чи дев’ять). Про згубну ідею «сконденсованого» чи «стислого» роману тоді ще ніхто не знав («Плейбой» та «Космополітен» зробили з цієї непристойності цілу шкідницьку науку: тепер весь роман можна прочитати за двадцять хвилин!), оповіді давали необхідний для неї простір, і навряд чи я один такий, хто може згадати, як цілий день чекав, коли листоноша принесе новий випуск «Post», у якому обіцяли нове оповідання Рея Бредбері чи повинен був вийти останній епізод найновішого роману Кларенса Баддінгтона Келланда[180].

(Нетерплячка робила з мене легку мішень. Коли на вулиці нарешті показувався поштар — він жваво крокував зі своєю шкіряною сумкою через плече, вдягнений у літні шорти й літній пробковий шолом від сонця, — я зустрічав його на початку доріжки, пританцьовуючи на місці, наче мені припекло в туалет, і відчував, що серце ось-ось вистрибне з грудей. А він жорстоко посміхався й вручав мені рахунок за електрику. І більш нічого. У мене все обривалося всередині. Та зрештою він міняв гнів на милість і віддавав мені мій «Post»: на обкладинці — усміхнений Ейзенгауер, портрет пензля Нормана Роквела, стаття Піта Мартина про Софі Лорен, «Я кажу, що він чудовий» від Пет Ніксон про — ага, вгадали — її чоловіка Ричарда; і, авжеж, історії. Довгі, короткі, а ще останній епізод роману Келланда. Слава Господу!)