І хоча Енді досі наляканий, він обходить ріг і повільно йде до відчинених дверей. Його серце б’ється з шаленою швидкістю, тому що якусь частину його розуму затьмарює думка, що старий чоловік може бути небезпечним, до того ж у нього з’явилось погане передчуття, щойно він побачив спину незнайомця…
Але він іде. Господи, допоможи йому, він іде.
— Містере? — кличе він, коли доходить до дверей. — Агов, містере, я думаю ви помилилися номером. Це номер містера Поттера. Ви не…
Він зупиняється. Немає сенсу говорити, кімната порожня. Як таке може бути?
Енді робить кілька кроків назад і смикає за ручки № 312 і № 313. Двоє дверей міцно замкнені, як він і думав. З цією переконаністю він заходить у номер Джорджа Поттера, щоб добре там усе роздивитися — цікавість убила кота, але, задовольнивши її, кіт ожив. Барлога Поттера трішки більша за його, але в цілому майже не відрізняється: високі стелі (колись будували достатньо високі приміщення, щоб людина могла випростатися, за це їм можна лише подякувати). Одне ліжко, прогнуте посередині, але охайно застелене. На столику біля ліжка — пляшечка з пігулками. Виявляється, що це — «Золофт» — антидепресант). І одне жіноче фото в рамочці. Для Енді вона схожа на жінку, якій не пощастило із зовнішністю, але, очевидно, Поттер бачить її інакшою. Він поклав фото на таке місце, щоб це було перше, що він бачить зранку, і останнє, що ввечері.
— Поттере? — каже Енді. — Тут є хтось? Агов?
Раптом його охоплює почуття, що хтось стоїть у нього за спиною, тож він повертається. Його губи розтягуються, утворюючи звірячий вишкір і виставляючи напоказ зубні протези. Підводить одну руку вгору, щоб захистити обличчя від удару, якого він очікує… але там нікого немає. Енді був упевнений, що незнайомець заховався за цим рогом. Ні, Енді
Енді позирає вгору, усвідомлюючи, що абсурдно піддаватись таким фантазіям, але тут немає нікого, щоб його побачити, то чом би й ні? Та над головою він так само нічого не бачить. Лише звичайну сіру стелю, що пожовкла від сигарного й сигаретного диму.
Радіо — ох, чорт, вибачте, «