— Замовкніть, замовкніть! — репетує Ерні до решти. — Давайте спробуємо бодай тридцять секунд діяти як професіонали.

Джек тим часом киває Дейлу.

— Я думаю, мені потрібно допитати Поттера і дуже уважно.

Дейл стривожений.

— Тоді тобі краще піти до нього негайно, перш ніж Браун і Блек… — Він затинається, супиться, підвівши голову вгору. Його увагу привертає гучний звук. Низький, але наростаючий, — дядьку Генрі, що це?

— Мотори, — одразу ж відповідає Генрі. — Багато моторів. Вони зараз на сході, але рухаються сюди. На околиці міста. І я не знаю, чи ви помітили, але також, здається, вечірка за дверима закінчилась, хлопці.

Неначе у відповідь на натяк крізь двері надходить тривожний крик Ерні Теріолт.

— О, чо-о-орт.

Діт Джесперсон:

— Що?..

Ерні:

— Клич шефа. О, не звертай уваги, я… — Один тихий стукіт у двері, і Ерні зазирає до групи спеціалістів.

Він стриманий і відважний, як завжди, але під літньою засмагою помітні бліді щоки, а на чолі пульсує вена.

— Шеф, щойно телефонували на «911», телефонували із «Сенд Бар».

— З цієї діри, — бурмоче Дейл.

— Телефонував бармен. Сказав, що десь п’ятдесят-сімдесят чоловік вирушили в нашому напрямку. — Тепер звук моторів, що наближаються, стає дуже гучним.

Цей звук нагадує Генрі «Інді 500», коли перше авто мчить щодуху за мить до того, як опустяться картаті прапорці.

— Можеш далі не говорити, — каже Дейл. — Тільки цього ще бракувало до повного щастя. Вони їдуть сюди, щоб забрати мого арештованого.