— Не жартуй зі мною, Софі.
Вона бере його руку і притискає до своїх грудей, щоб він відчув, наскільки сильно стукає її серце.
«Це жарт? Якщо вона бігтиме швидко, то просто звалиться з ніг». — Вона відпускає його, але він досі тримає руку на її грудях, від яких іде тепло.
— Я б пішла з тобою, якби могла, — каже вона.
— Я знаю це.
Він дивиться на неї, розуміючи, що якщо не піде зараз, негайно, то ніколи не піде. Джек не хоче її залишати, і не тільки. Правда в тому, що він ніколи в житті ще не був такий наляканий. Він шукає щось земне, щоб повернути його на землю — щоб сповільнити своє власне шалене серцебиття, — і знаходить ідеальний об’єкт — буркотливе створіння — Венделла Ґріна.
— Ви готові, шановний? Хочете відправитись у подорож до могутньої Міссісіпі?
— Не… Торкайся. Мене. — А тоді просто поетичне поривання: — Клятий йолопе, Голлівуд!
— Повірте, якби не було такої необхідності, то я б не торкався. І обов’язково помию руки, щойно матиму таку нагоду.
Він здіймає погляд на Софі і бачить, наскільки вона схожа на Джуді. Яка вона
— Я кохаю тебе, — каже він.
Перш ніж вона відповідає, він хапає руку Венделла, заплющує очі й перестрибує.
22
22
Цього разу переліт супроводжує не зовсім тиша: милий приємний шелест, який він уже колись чув. Улітку 1997 року Джек піднявся разом із членами повітроплавального клубу УПЛА під назвою «Літуни» в північному напрямку до Вокавілю. Це було парі — одна з тих дурниць, на яку зазвичай підписуєшся пізно вночі, перебравши пива, а потім уже не можеш відкараскатися. Йому того зовсім не хотілося. Так би мовити, щоб не видатися боягузом. Він очікував, що буде страшно, але було захопливо. Більше він ніколи цього не робив і тепер знає чому: він наблизився впритул, він ледь не згадав, і, очевидно, якась налякана часточка його знала це. Цей звук супроводжує, аж доки не смикнеш за кільце, — лише приємний шелест вітру. Більше нічого не чуєш, лише тихе, швидке серцебиття і, можливо, цмокання у вухах, коли ковтаєш слину під час вільного падіння.