— Обережно, — каже Джек. — Скрізь розбите скло.

— Усе гаразд. — Вона схоплюється. Повертається до Венделла з тією ж неперевершеною безстрашністю, яку Фред Маршалл добре знає. — Заткнись! Я не знаю, хто ти, але перестань ревіти! Ніхто нікого…

Венделл відступає від Голлівуда Сойєра, тягнучи штани за собою. «Чому б кому-небудь не зайти, — думає він, — перш ніж він пристрелить мене чи ще щось?» У своєму безумстві і ледь не в істериці Венделл або не помічає сирен і вигуків, або вірить, що все це відбувається лише в його голові, — це лишень невеличка частина інформації, пов’язана з його абсурдними «спогадами» про чорношкірого стрільця, красиву жінку в халаті й самого себе, Венделла Ґріна, котрий сидів навпочіпки і їв напівсирого птаха, як печерна людина.

— Тримайся від мене подалі, Сойєре, — каже він, відходячи назад, тримаючи руки перед себе. — У мене є неймовірно жадібний адвокат. Тримай себе в руках, ти, йолопе, торкнешся мене бодай пальцем — він пустить тебе по світу з торбами. — ОЙ! ОЙ!

Венделл наступив на шматок розбитого скла, яке, як розуміє Джек, колись було частинкою однієї з картин, що раніше оздоблювали стіни, а тепер прикрашають підлогу. Він, ледь тримаючи рівновагу, ступає ще на крок, цього разу наступає на штани, що тягнуться, як хвіст, і валиться в шкіряне крісло з відкидною спинкою, у якому зазвичай сидить лікар Шпіґельман і, ймовірно, розпитує пацієнтів про їхнє важке дитинство.

Головний любитель сенсаційних відкриттів у Ла-Рів’єр дивиться на неандертальця, який саме наближається до нього широкими, сповненими жаху очима і кидає в нього диктофоном. Джек бачить, що той весь подряпаний. Він відбиває диктофон.

— ҐВАЛТУЮТЬ! — верещить Венделл. — ВІН ҐВАЛТУЄ ОДНУ З ПСИХОПАТОК…

Джек завдає йому різкого удару по підборіддю — зменшивши силу удару в останній момент, б’є не так сильно. Венделл знову відкидається на спинку крісла лікаря Шпіґельмана, закочує очі, ноги сіпаються, неначе в конвульсіях, що насправді можна оцінити як вияв напівнепритомного стану.

— Навіжений Угорець не впорався б краще, — бурмоче Джек.

Йому спадає на думку, що Венделлу доведеться пройти кілька неврологічних клінічних обстежень у найближчому майбутньому. Його голові добряче дісталось останніми днями.

Раптом двері в коридор різко відчиняються. Джек стоїть перед кріслом, щоб заховати Венделла, всовуючи сорочку в штани (у якийсь момент він застібнув ширінку, дякувати Богу). Медсестра-волонтер просуває пухнасту голову до кабінету лікаря Шпіґельмана. Хоча їй, мабуть, вісімнадцять, у паніці вона схожа на дванадцятирічну.