— Дурнувата сука.

Бернсайд вириває ножиці з-за ременя, хапається за ручки і відрізає у неї пальці, неначе гілочки.

— Дурна.

Жоржетта не може в усе це повірити, вона перебуває в стадії шоку, який паралізує її. Вона дивиться на кров, яка ллється з чотирьох обрубків на руці.

— Чортова ідіотка.

Він розсовує ножиці і заганяє одне лезо в її горло. Жоржетта видає задушливий, булькаючий звук. Вона намагається взятися руками за ножиці, але він витягає їх з шиї і піднімає, тримаючи на рівні голови. Її руки тремтять, кров розбризкується. Вираз обличчя Берні такий самий, як у людини, що усвідомлює, що змушена прибрати котячий лоток. Він націлює ножиці і встромляє їх в її праве око. Жоржетта помирає ще до того, як її тіло сповзає по стіні і валиться на землю.

За тридцять футів по коридору Буч Єркса бурмоче уві сні.

— Вони ніколи не слухають, — бурмоче Берні сам до себе. — Ти стримуєшся і стримуєшся, але вони все одно врешті-решт напрошуються, доводять, що цього їм і треба — як ті малі засранці в Чикаґо. — Він витягує лезо ножиць із голови Жоржетти й витирає начисто об блузку на її плечі.

Згадка про одного чи двох таких малих засранців у Чикаґо посилає мурашки вниз вздовж його члена, який починає тверднути в бахматих старих штанях. Прив-віт! О… магія ніжних спогадів. Хоча, як ми бачили, Чарльз Бернсайд іноді насолоджується ерекцією уві сні, але коли він не спить, таке буває дуже рідко, можна навіть сказати, не буває ніколи, і в нього закрадається бажання, щоб скинути штани і подивитися на що він здатен. Але якщо прокинеться Єркса? Він подумає, що Жоржетта Портер, чи принаймні її тіло, пробудила в Берні давно жевріючу хіть. Цього йому не хотілося б — аж ніяк. Навіть монстр має гордість. Краще він піде в кабінет Живчика Макстона і сподівається, що його молоток не опуститься, не забивши цвяха.

Берні ховає ножиці за ремінь на спині й висмикує мокру сорочку, відтягуючи її від тіла. Він човгає ногами вздовж коридору відділення «Маргаритка», перетинає порожній вестибюль і підходить до відполірованих до блиску дверей з мідною табличкою: «ДИРЕКТОР ВІЛЬЯМ МАКСТОН». Берні шанобливо відчиняє двері, і в пам’яті спливає образ давно померлого десятирічного хлопчика на ім’я Герман Флаглер, також відомого як «Пустун» — образ однієї з його перших жертв. Пустун! Ніжний Пустун! Ці сльози, ці ридання від насильницької болі і задоволення, ця покірність від повної безпорадності: тьмяна «кірка бруду» на колінах і тендітних плечах. Гарячі сльози, цівка сечі з його маленького наляканого бутончика.