Діти, чиї обличчя на якийсь час з’являлись на коробках з-під молока, а тоді зникали назавжди. Трохи довше вони, звичайно, існували в серцях батьків, але з часом забувалися, перетворювалися із яскравих спогадів на старі фотографії. Дітей вважають мертвими, похованими десь у неглибоких могилах збоченцями, які використали їх, а тоді викинули як непотріб. Натомість, вони були тут, у будь-якому випадку, дехто з них. Багато хто з них. Намагаються тягти важелі, крутити колеса, переміщати ремені, в той час як жовтоокі, зеленошкірі наглядачі ляскають їх батогами.

Коли Тай спостерігав за ними, одна з мурашиних цяток впала зі звивистої, оповитої паром, будівлі. Йому здалося, що він почув переляканий вереск. Або, можливо, це був крик полегшення?

— Чудовий день, — ледь чутно промовив Берні. — І був би він ще кращим, якби я щось поїв. У мене завжди покращується настрій… завжди, коли я щось поїм. — Його старезні очі розглядали Тая з несподіваним теплом, примружуючись у куточках. — Найкраща їжа — сіднички немовляти, але твої теж будуть нічого. Так, досить таки нічого. Він сказав привести тебе на станцію, але я не впевнений, що він дасть мені мою частку, мою винагороду. Можливо, він і чесний… можливо, він досі мій друг… але, думаю, що спершу, я маю взяти свою частку знизу і надалі буду спокійним. Зрештою, більшість агентів беруть десять відсотків зверху.

Він простягнув руку і тицьнув трохи нижче попереку Тая. Навіть через джинси Тай відчув міцний, тупий ніготь старого. Пролунав хрипкий, болісний сміх, і Тай побачив, не без задоволення, яскраві бульбашки крові між потрісканими губами старигана.

— Знизу, зрозумів? — Ніготь знову тицьнув Тая у сідницю.

— Зрозумів, — каже Тай.

— Це аж ніяк не вплине на твоє вміння руйнувати, — сказав Берні. — Просто щораз, щоб пукнути, тобі доведеться добряче ховатись! — ще хрипкіший сміх. Так, він марить, марить або вже близький до цього — хоча й тримає «Тазер» незворушно. — Поїхали далі, хлопчику. Ще з півмилі по Конґе-роуд. Коли побачиш маленьку халупу з бляшаним дахом, звернеш до неї. Вона має бути праворуч. Це особливе місце. Особливе для мене. Звернеш туди.

Тай, не маючи іншого вибору, так і зробив. І тепер…

— Роби те, що я тобі кажу! Обличчям до стіни, чорт забирай! Підведи руки вгору і стромляй, крізь ці петлі!

Не те щоб Тай сильно чіплявся до слів, проте він переконаний, що назвати ці металеві кільця петлями було повною нісенітницею. Те, що звисає з дальньої стіни, — кайдани.

Паніка затріпотіла в його голові, як зграя маленьких пташок, загрожуючи затьмарити думки. Тай з усіх сил намагається триматися — непохитно тримається. Якщо він буде волати і кричати, це буде його кінцем: або старий вб’є, членуючи на частини, або стариган відведе в ще жахливіше місце, яке він називає Дін-та. У будь-якому випадку, Тай більше ніколи не побачить своїх матері чи батька. Чи Френч Лендінґа. Але якщо він зможе залишатись при свідомості, дочекатись шансу…