— Відпусти! БОЛИТЬ! Бол…

Перш ніж він закінчує, Тай смикає стару порожню торбину в старих бавовняних штанах; він смикає зі всією панічною силою, і там щось відривається. Слова Берні плавно переходять у виття агонії. Він не міг собі навіть уявити, що біль може бути таким сильним… як і не міг подумати, що йому самому доведеться його пережити.

Але цього замало. Голос Джуді каже, що цього замало, так чи інакше, і Тай має знати це. Він зробив старому боляче — Еббі Векслер сказав би «відірвав йому яйця», — але цього замало. Він відпускає Берні й повертається ліворуч, навколо прикутої руки. Він бачить, що старий погойдується перед ним у затінку. За ним у дверях стоїть гольф-карт на фоні хмар і палаючого диму. Величезні очі старого монстра, сповнені зневіри, набрякають від сліз і витріщаються на хлопчика.

Він скоро прийде до тями, і тоді Берні, вірогідно, схопить один з ножів на стіні — чи, можливо, виделку для смаження м’яса — і заштрикає свого прикутого в’язня до смерті, вигукуючи прокльони і лайку, називатиме його мавпою, виродком, клятим підтирайлом. Про грандіозний талант Тая він навіть не згадає. Як і не згадає про те, що містер Маншан — і аббала — позбавлять його премії. Направду кажучи, Берні — не що інше, як психічно хвора тварюка, і в будь-який момент може вирватися на свободу і вивалити свій гнів на прив’язану дитину.

Тайлер Маршалл, син Фреда і хороброї Джуді, не дає Берні такого шансу. В останні хвилини їхньої поїздки на карті Тай неодноразово думав над словами старого про містера Маншана — він зробив мені боляче, тягнув мене за кишки — і сподівався, що йому теж випаде нагода зробити те ж саме. У нього з’являється такий шанс. Його ліва рука безжально звисає з кайданів, а праву він різко висуває вперед. Просуває її крізь дірку в сорочці Берні. Крізь дірку, яку Генрі зробив своїм викидним ножем. Раптом Тай намацує щось липке і вологе і витягує клубок кишок через дірку в сорочці Чарльза Бенсайда.

Берні підводить голову вгору до стелі хліва. Його щелепа судомно клацає, на зморшкуватій старій шиї виділились зв’язки, він сильно і розпачливо реве. Берні намагається відійти назад, і це, мабуть, найгірше, що може зробити людина, коли її тримають за печінку і легені. Синьо-сірі закрутки кишок товщиною з сосиски, які, мабуть, усе ще намагаються перетравити останню їжу з їдальні Макстона, виходять зі звуком, з яким корок залишає шийку пляшки з-під шампанського. Останні слова Чарльза Чаммі Бернсайда: