— Фреде.

Фред, похитуючись, продовжує схлипувати.

— Фреде, якщо ти хочеш ще коли-небудь побачити свого хлопчика, то візьми себе в руки і послухай мене.

Фред здіймає погляд, у нього на голові досі безглузда маленька бейсбольна кепка.

— Що це, Фреде?

— Це, мабуть, приз за участь у змаганні, які проводяться щоліта, — Пивний Конкурс. Але я не знаю, як Тай міг виграти перший приз. Кілька тижнів тому він повторював безупинно, що забув подати дані, він навіть запитав, чи я не зареєстрував його, а я, а я… ну, я гаркнув на нього. — Від цих спогадів, сльози починають бігти щоками, що заросли щетиною. — Це було приблизно в той час, коли Джуді ставала… дивною… я хвилювався за неї і просто… накричав на нього. Розумієте? — Груди Фреда здіймаються. Він ковтає сльози, і його адамове яблуко бігає вгору-вниз. Він витирає рукою очі. — А Тай… все, що він сказав: «Усе гаразд, татку». Він не розсердився на мене і не образився. Тому що він такий хлопчик, ось так.

— Як ти знав, що це треба принести мені?

— Твій друг подзвонив, він сказав мені, що листоноша приніс мені те, що я маю віднести тобі сюди. Перш ніж ти поїдеш. Він назвав тебе…

— Він назвав мене «Джек-Мандрівник»?

Фред Маршалл з подивом дивиться на нього.

— Саме так.

— Гаразд, — говорить Джек м’яко, майже розсіяно. — Ми збираємося врятувати твого хлопчика.

— Я зараз. У мене в пікапі гвинтівка…

— І там вона і залишиться. Їдь додому. Підготуй йому кімнату. Підготуй кімнату для своєї дружини. І дай нам спокійно зробити те, що ми маємо зробити. — Джек спочатку дивиться на Дейла, тоді на Шнобеля. — Давайте, — каже він. — Поїхали.

Вже за п’ять хвилин авто капітана ВПФЛ поспішає на захід по Шосе-35. Просто перед ними, як почесний караул, — Шнобель і Док їдуть пліч-о-пліч, сонце відбивається від хромованої сталі на їхніх байках. Густе листя дерев нахилилось з обох боків дороги.

Наближення до Чорного Дому означено посиленням гудінням, яке чує Джек. Він навчився відсторонюватися від будь-якого шуму, щоб той не впливав на процес мислення. Але все одно він страшенно неприємний.

Дейл дав йому «Руґер-357» — службову зброю відділку поліції, — який він встромив за пояс джинсів. Джек був здивований, наскільки легко йому було тримати його в руці, неначе він був його власний. Зброя навряд чи знадобиться їм у світі за Чорним Домом, але спершу їм треба туди дістатись, чи не так? Зі слів Шнобеля і Дока зрозуміло, що дійти туди буде не так-то вже й легко.

— Дейле, в тебе є кишеньковий ніж?

— У бардачку, — каже Дейл. Він дивиться на довгий пакунок на колінах Джека. — Я так розумію, ти хочеш розпечатати його.