Джек сухо посміхається. Гудіння, що прикуте до маленької частини його мозку, верещить, як пожежна сирена. Вони вже майже на місці.

— Так і є, — каже він Дейлу. — Хлопчик такий же. Він… хоробрий. — Це те, що він каже, але думає: він принц.

— І він живий.

— Так.

— Закутий десь у хліві.

— Правильно.

— За домом Бернсайда.

— А-га.

— Якщо, я правильно орієнтуюсь, то це має бути десь у лісі поблизу Шуберт і Ґейл.

Джек посміхається і нічого не каже.

— Гаразд, — прикро говорить Дейл. — Що я сказав не так?

— Не має значення, і дуже добре, оскільки це неможливо пояснити. — Джек лише сподівається, що свідомість Дейла встоїть перед тим, що їм доведеться пережити найближчим часом.

Він нігтем розрізає скотч, яким обмотано коробку. Там повітряно-пухирчаста плівка, він витягає її і дивиться на приз Тая Маршалла зі Свята Пива — приз, який він виграв, хоча й ніколи не реєструвався в конкурсі.

Джек зітхає від благоговіння. Він по-дитячому реагує на предмет, який бачить, хоча не грав у бейсбол, відколи виріс з «Малої Ліги». В цій битці є щось, чи не так? Щось, що говорить нам про звичайну віру в силу боротьби і шляхетність своєї команди. Команди — господарів поля. Правосуддя і безневинності. Безперечно, Бернард Маламун знав про це; Джек читав його твір «Природжений майстер» багато разів, і кожен раз сподіваючись на інший кінець (і коли у фільмі він його таки дочекався, то зненавидів його), йому завжди подобався той факт, що Рой Хоббс назвав свою битку «вундеркіндом». І нехай там що верзуть критики про Артура і фалічні символи; іноді сигара — це те, що палять, а битка — це просто битка. Велика палиця. Те, чим б’ють м’яч, щоб здійснити хоум-ран.

— Святі небеса, — каже Дейл, глянувши на биту. Він стає молодшим. Дитиною. Його очі розширюються. Тож не лише в Джека така реакція. — Чия битка? — Джек обережно витягує її з коробки. Чорним маркером «Меджик» написано повідомлення:

Тайлеру Маршаллу, який встояв у важкому бою! Твій друг Ричі Сексон