Роджер розірвав конверт і одразу ж побачив, що повідомлення — від старого Шарпа, і, до того ж, чималеньке.

«Ідеться про звільнення, — подумав він, — ось і дожилися». І став читати.

Телефон розбудив Віка за кілька хвилин до дванадцятої. Інакше він проспав би майже до самого вечора. Сон був липкий і важкий. Він прокинувся з жахливим відчуттям дезорієнтованості. Йому знову наснився той самий сон: Донна і Тед сховались у ніші на скелі, лише за кілька футів від лап моторошного, міфічного чудовиська. Коли він простягнув руку до апарата, кімната оберталася перед очима.

«Донна і Тед, — подумав Вік. — Вони в безпеці».

— Алло.

— Віку, це Роджер.

— Роджер?

Вік сів. Сорочка прилипла до тіла. Половина його свідомості ще не прокинулась, і досі борючись із тим сновидінням. Світло було надто яскраве. Спека… Коли Вік лягав спати, було ще порівняно свіжо. Зараз кімната перетворилася на духовку. Котра година? Скільки часу вони дали йому проспати? У будинку так тихо.

— Роджере, котра година?

— Година? — Роджер зам’явся. — А, десь біля дванадцятої. Що…

— Дванадцята? О Господи! Роджере, я заснув.

— Що там, Віку? Вони повернулися?

— Коли я ліг спати, їх не було. Той негідник Мейсен пообіцяв…

— Хто такий Мейсен?

— Він веде розслідування. Роджере, мені треба йти. Треба з’ясувати…

— Стривай-но, старий. Я телефоную з офісу «Саммерс». Мушу тобі сказати. Ми отримали телеграму з Клівленда, від Шарпа. Вони не розірвуть угоду.

— Що? Як?

Усе відбувалося занадто швидко. Донна, угода, майже абсурдно веселий голос Роджера.

— Коли я прийшов, тут на мене чекала телеграма. Старий і малюк надіслали її до «Імідж-погляду», а Роб відправив її сюди. Хочеш, я прочитаю?

— Перекажи суть.