Мчати куди?

«До гаража Кембера», — негайно відповів розум.

Але це ж безглуздо, хіба ні? Мейсен послав туди шерифа Баннермена і наказав негайно повідомити, коли щось виявиться не гаразд. Але коп так і не передзвонив. Тож це означає…

(що чудовисько його схопило)

Що ж, поїхати туди не завадить. Однаково хоч якесь заняття.

Він завів двигун і поїхав униз у напрямку шосе № 117, і досі до кінця непевний, куди зверне: чи ліворуч, на І-95, що веде до Скарборо, чи праворуч, на міську дорогу № 3.

Він зупинився біля знака «стоп» і стояв, аж доки хтось не посигналив йому ззаду. Тоді несподівано звернув праворуч. Не завадить швиденько з’їздити до Джо Кембера. Він дістанеться туди за п’ятнадцять хвилин. Вік глянув на годинник. Було двадцять хвилин на першу.

Час настав, і Донна це знала.

Можливо, він уже й минув, та їй доведеться з цим жити — а може, навіть померти. Ніхто не прийде. Лицаря, що прискакав би на міську дорогу № 3 на срібному коні, не буде. Тревіс Мак-Ґі[87] був, очевидно, зайнятий деінде.

Тед помирав.

Вона змусила себе повторити це вголос хрипким, здушеним шепотом: «Тед помирає».

Цього ранку їй не вдалося створити протяг у машині. Її вікно більше не відчинялось, а вікно з боку Теда не пропускало нічого, крім спеки. Єдиний раз, коли вона спробувала опустити його більш ніж на чверть, Куджо покинув свою схованку в тіні гаража і щосили кинувся до машини з голодним гарчанням.

По шиї та обличчю Теда вже не стікав піт. Поту більше не було. Його шкіра була гаряча й суха. Над нижньою губою вистромився кінчик набряклого, мертвого на вигляд язика. Дихання Теда стало таким слабким, що Донна ледь його вловлювала. Двічі їй довелося прикладати голову йому до грудей, щоб упевнитися, чи дихає він узагалі.

Вона й сама перебувала в жахливому стані. Авто перетворилося на доменну піч. Метал настільки розігрівся, що його годі було торкнутися. Те саме стосувалось і пластикового керма. Ногу пронизував постійний пульсуючий біль, і вона вже не сумнівалася, що собака її чимось заразив. Можливо, для сказу було зарано — вона молила Бога, щоб так і було, — але укуси почервоніли й запалилися.

Куджо перебував у не набагато кращій формі. Великий собака, здавалося, зсихався під своєю заляпаною кров’ю і болотом шкірою. Очі його затуманились і були майже порожні, як очі старого діда з катарактою. Неначе якась стара машина руйнування, що повільно віддається смерті, та все ще лишається страшенно небезпечною, Куджо ніс свою варту. Піни вже не було. Його паща перетворилася на пересохлий, пошматований жах. Вона скидалася на подзьобаний уламок застиглої лави, яку виплюнуло жерло старого вулкана.