Він зловив себе на тому, що намагається пригадати, чи минулої ночі вони з дружиною кохалися.

Божевілля думати про таке. Божевілля…

Собака атакував знову. Він спробував ухилитися, та пес розгадав його намір. Він усміхався — і раптом Баннермен відчув такий біль, якого не відчував ще ніколи в житті. По тілу пройшов струм. Він із криком учепився в морду Куджо обома руками і рвонув угору. На мить Баннермен заглянув у темні, знавіснілі очі й ледь не зомлів від жаху. «Привіт, Френку, — подумав він, — це ти, правда ж? Що, в пеклі тобі занадто жарко?»

А тоді зуби Куджо вп’ялися йому в пальці, роздираючи і прокушуючи їх до кісток. І Баннермен забув про Френка Додда. Він забув про все на світі, намагаючись урятувати власне життя. Він спробував підняти коліно, щоб відштовхнути від себе пса, і не зміг. Коли він спробував підняти ногу, біль унизу живота переріс у суцільний кокон агонії.

«Що він зробив зі мною там, унизу? Господи, що він зробив? Вікі, Вікі…»

Дверцята «пінто» з боку водія відчинилися. Це була жінка. Він бачив її на сімейному портреті, який потоптав Стів Кемп. Вона була вродливою жінкою гарної статури, з тих, на яких оглядаєшся на вулиці, причому другий погляд — трохи оцінювальний. Побачивши таку жінку, думаєш, що чоловікові, якому вона дісталася, пощастило.

Ця жінка перетворилася на руїну. Собака попрацював і з нею. На животі смугами засохла кров. Джинси на одній нозі були розірвані, і трохи вище від коліна була промокла пов’язка. Та найгіршим було обличчя. Воно було схоже на потворне печене яблуко. На чолі з’явилися пухирі і злазила шкіра. Губи потріскались і загноїлись. Очі глибоко запали, оточені фіолетовими мішками.

Собака вмить облишив Баннермена і з гарчанням незграбно посунув до неї. Вона позадкувала в машину і грюкнула дверцятами.

(крузер мушу зараз же подзвонити мушу повідомити)

Він обернувся і побіг до свого авто. Собака погнався за ним, та чоловік його випередив. Зачинив дверцята. Схопив мікрофон. Викликав базу. Код 3, офіцеру потрібне підкріплення. Підкріплення прибуло. Собаку застрелили. Всіх урятовано.

Усе це сталося всього за три секунди і тільки в голові Джорджа Баннермена. Коли він розвернувся, щоб рушити до поліцейського авто, ноги підкосились і він гепнувся на доріжку.

(О Вікі, що він зробив зі мною там, унизу?)

Світ став суцільним сліпучим сонцем. Майже нічого не було видно. Загрібаючи долонями гравій, Баннермен зіп’явся навкарачки і таки зміг стати на коліна. Він поглянув на низ живота і побачив, що з розірваної сорочки звисають товсті, сірі мотузки кишок. Штани до колін були просякнуті кров’ю.