Ґанок. Саме час бігти до ґанку, поки Куджо… зайнятий.

Вона поклала руку на ручку. Рвонула. Натиснула. Нічого не сталося. Дверцята не відчинялися. Урешті-решт Куджо так погнув каркас, що двері заклинило.

— Теде, — гарячково прошепотіла вона, — поміняйся зі мною місцями, скоренько. Теде? Теде?

Тед дрижав усім тілом. Очі знову закотилися.

— Качки, — пробурмотів він низьким, горловим голосом, — піду подивлюся на качок… Слова проти чудовиськ…. Тато… О-о-о-ох…

Його знову судомило. Руки обвисли. Донна заходилася трясти сина, раз у раз вигукуючи його ім’я, намагаючись тримати його рот відкритим, створюючи максимальний приплив повітря. У голові шалено гуло, і Донна боялася, що от-от знепритомніє. Це — пекло. Вони вже в пеклі. Ранкове сонце заливало автомобіль, палюче і безжальне, створюючи парниковий ефект.

Нарешті Тед затих. Очі заплющилися. Дихання було неглибоке й прискорене. Коли Донна поклала палець на його зап’ястя, їй ледве вдалося намацати пульс. Він був слабкий, ниткоподібний і переривчастий.

Вона виглянула назовні. Куджо вчепився в руку чоловіка і тряс її, як цуценята трясуть ганчір’яні іграшки. Раз у раз він стрибав на обм’якле тіло. Кров… Там так багато крові.

Ніби знаючи, що за ним спостерігають, Куджо підняв голову. З його морди текло. Він дивився на неї з виразом («хіба у собак є вираз обличчя?» — майнула нестямна думка), суворим і співчутливим водночас. І Донна вкотре відчула, що між ними виник інтимний зв’язок і не буде спину ні перепочинку їм обом, доки вони не заглибляться в цей жахливий зв’язок і не доведуть його до фіналу.

Собака знову стрибнув на чоловіка в заляпаній кров’ю блакитній сорочці і штанях кольору хакі. Голова мерця теліпалася на шиї. Донна відвела погляд, порожній шлунок наповнився гарячою, їдкою гіркотою. Покусана нога боліла й сіпала. Рана знову відкрилася.

«Тед… як він почувається?»

«Жахливо, — категорично відповів розум. — То що ти думаєш робити? Ти ж його мати. То що ти робитимеш?»

Що вона може зробити? Хіба допоможе Тедові, коли вона вийде й загине?

Поліцейський. Хтось послав сюди поліцейського. І коли він не повернеться…

— Будь ласка, — прокаркала вона, — будь ласка, швидше.

Була восьма година ранку, і надворі було ще порівняно прохолодно: 77 градусів[82]. До обіду температура в портлендському аеропорту сягне 102 градусів[83], нового рекорду на цей день.

Таунсенд і Енді Мейсен прибули до відділку поліції у Скарборо о восьмій тридцять ранку. Мейсен залишив усю біганину Таунсенду. Це була його, а не Мейсена прерогатива, і, на думку Енді, все було справедливо.