Він увійшов досередини, й одразу ж у ніс ударив зелений, гнійний сморід розкладання. Останні два дні були спекотними. Посеред холу лежало щось схоже на перевернутий столик. Ось тільки у Віка була тверда впевненість, що це не столик. Через запах. Він підійшов до предмета, і той справді виявився не столиком. То був чоловік. Здавалося, його горло було перерізане надзвичайно тупим лезом.

Вік відступив назад. З його горла долинув сухий, блювотний звук. Телефон. Потрібно когось повідомити.

Він рушив до кухні й зупинився. У голові зненацька все стало на свої місця. Умить прийшло спустошливе прозріння: дві половини картинки склалися докупи, утворивши єдине тривимірне ціле.

Собака. Це зробив собака.

«Пінто» був у Джо Кембера. Він був там увесь час. «Пінто» і…

«Боже мій, Донна…»

Вік повернувся, вибіг з будинку й побіг до машини.

Донна ледь не простяглася на землі, настільки слабкими були її ноги. Відновивши рівновагу, вона схопила бейсбольну битку, не сміючи озирнутися на Куджо, доки міцно не стиснула її в руках, боячись, що може не втриматися на ногах. Якби в неї був час роздивитися всього трішечки далі, вона б побачила в траві службовий пістолет Джорджа Баннермена. Та часу не було.

Похитуючись, Донна обернулася. На неї мчав Куджо.

Важким кінцем битки Донна замахнулася на сенбернара, і, коли відчула, як неміцно тримається ручка, у неї впало серце. Вона була сильно потріскана. Собака з гарчанням відсахнувся. Груди швидко здіймались і опускались під білим бавовняним ліфчиком. Чашечки були заляпані кров’ю. Вона витерла об них руки після того, як витягла Тедові язик.

Вони стояли в спокійному сяйві літнього сонця і дивилися одне на одного, оцінюючи. Єдиними звуками були прискорене, здушене дихання Донни, грудне гарчання Куджо і веселе цвірінькання горобця десь неподалік. Їхні короткі й безформні тіні лежали коло ніг.

Куджо почав рухатися ліворуч. Донна пішла праворуч. Вони закружляли. Вона тримала битку в тому місці, де, як їй здавалося, тріщина в дереві найглибша, її долоні міцно зімкнулися навколо шорсткої липкої стрічки, якою була обмотана ручка.

Куджо напружився.

— Ну ж бо, давай! — зарепетувала Донна. Собака стрибнув.

Вона замахнулася биткою, ніби Мікі Ментл[88], що перехоплює високу, швидку передачу. У голову битка не влучила, зате поцілила Куджо в ребра. Почулися глухий, важкий удар і якийсь хрускіт звідкись ізсередини. Собака видав звук, схожий на крик, і повалився на гравій. Донна з нудотою відчула, як під липкою стрічкою подається ручка. Та наразі вона все ще трималася.

Донна заверещала високим, зірваним голосом і всадила битку в задню лапу Куджо. Ще щось зламалося. Вона це почула. Куджо завив і спробував відповзти, та вона вже знову була над ним. І все замахувалась, гамселила і кричала. У голові було міцне вино і гартоване залізо. Світ танцював перед очима. Вона була гарпією, пáркою, самою помстою: не за себе, а за те, що він зробив із її сином. Під шаром обмотки в її руках потріскана ручка виверталась і пружинила, як шалено пульсуюче серце.