Донна Трентон переможно завила. Наполовину звелася на ноги, впала, тоді їй вдалося підвестися вдруге. Зробила два човгаючі кроки, перечепилася через труп собаки, подряпавши коліна. Вона поповзла туди, де лежала решта битки, на ударному кінці запеклася кров. Донна звелася на ноги, спираючись на капот «пінто», і нетвердим кроком рушила туди, де лежав Куджо. Вона заходилася молотити його биткою. З кожним замахом битка важко впивалась у плоть. Чорні обривки липкої стрічки танцювали й лопотіли в гарячому повітрі. Зазубрини битки занурювалися в м’яку шкіру на долонях. З передпліччя і зап’ясть цебеніла кров. Донна все ще кричала, та після того першого переможного вереску голос її зірвався, перейшовши в гарчання і каркання. Звуки були схожі на ті, що їх перед смертю видавав сам Куджо. Битка то підіймалася, то опускалася. Вона домотлошувала мертвого собаку. За спиною Донни на під’їзну доріжку звернув Віків «ягуар».

Він не знав, чого очікував, але точно не цього. Йому було страшно чи від вигляду дружини — а чи справді це Донна? — що стояла на під’їзній доріжці і гатила чимось схожим на кийок печерної людини якийсь скорчений, безформний предмет… страх переріс у чисту, сріблясту паніку, що майже не давала думати. На одну нескінченну мить, — пізніше він не зізнавався в цьому навіть самому собі — йому закортіло дати задній хід і поїхати геть… поїхати назавжди. Те, що відбувалося на цьому тихому сонячному подвір’ї, було жахливим.

Натомість він вимкнув двигун і вистрибнув із машини.

— Донно! Донно!

Здавалося, вона не чула його і навіть не помічала, що він тут. Її щоки й чоло були обпечені жорстоким сонцем. Ліва штанина джинсів пошматована і просякнута кров’ю. А живіт… здавалося, його роздерто іклами.

Битка то підіймалася, то опускалася. З її горла вихоплювалися різкі звуки-каркання. З обм’яклого трупа собаки фонтаном била кров.

— Донно!

Вік ухопився за битку й видер її з рук Донни. Відкинувши її геть, він схопив дружину за голе плече. Вона повернулася до нього обличчям. Очі її були порожні й затуманені. Волосся стирчало увсебіч, як у відьми. Вона глипнула на нього… похитала головою і відійшла.

— О Господи, Донно, люба, — лагідно сказав Вік.

Це був Вік, але Віка тут бути не могло. Просто міраж. Та огидна собача хвороба, що вже почала даватися взнаки. У неї галюцинації. Донна відступила й потерла очі… Вік усе ще був тут. Вона простягла тремтячу руку, і міраж узявся за неї сильними засмаглими руками. Це добре. Руки жахливо боліли.

— Ва… В-в-вік? — хрипко вичавила вона пошепки.

— Так, люба. Де Тед?