«Старе чудовисько, — безладно подумала Донна, — воно все ще стоїть на варті».

Скільки вже триває ця жахлива вахта? Кілька годин? Усе її життя? Усе, що існувало раніше, було звичайним сном, лише трішки більше, ніж коли чекаєш свого виходу за лаштунками. Матір, у якої всі навколо, здавалося, викликали відразу й роздратування. Сповнений добрих намірів, але безпомічний батько. Школи, друзі, танці, побачення. Тепер усе це здавалося їй сном, мабуть, так само, як старим здається сном молодість. Нічого не мало значення. Не існувало нічого, крім тихого, випаленого сонцем подвір’я, на якому смерть уже раз побувала і тепер очікувала, щоб знову розіграти свою наступну карту, таку ж певну, як тузи й вісімки. Старе чудовисько і далі несло свою варту, а її син відходив, відходив, відходив від неї.

Бейсбольна битка. Це все, що їй залишилося.

Бейсбольна битка і, можливо, якщо вона туди дістанеться, щось в авто мертвого поліцейського. Щось на кшталт револьвера.

Крекчучи і відсапуючись, вона заходилася пересувати Теда назад, борючись із хвилями запаморочення, від якого темніло в очах. Нарешті він опинився на задньому сидінні, німий і апатичний, як мішок із зерном.

Донна визирнула крізь Тедове вікно, побачила у високій траві битку й відчинила дверцята.

У темному провалі гаража Куджо підвівся, опустив голову і повільно рушив у наступ по дрібному гравію.

Коли Донна Трентон востаннє вийшла зі свого «пінто», було тридцять хвилин на першу.

Вік звернув із Кленової дороги на міську дорогу № 3 саме в ту мить, коли його дружина вирушила по стару бейсбольну битку Бретта Кембера, що лежала у високій траві. Він їхав швидко, прагнучи заскочити до Кемберів, а тоді, розвернувшись, поїхати в Скарборо, що було приблизно за п’ятдесят миль звідси. Та, як на зло, тільки-но він прийняв рішення спершу вирушити сюди, свідомість одразу ж почала розпачливо нашіптувати, що він шукає вітру в полі. Узагалі-то, він ще ніколи в житті не почувався таким безпорадним.

Вік гнав «ягуар» зі швидкістю понад шістдесят і так зосередився на дорозі, що, лише поминувши будинок Ґері Первієра, зрозумів, що на під’їзній доріжці припаркований «універсал» Джо Кембера. Він вдарив по гальмах, спалюючи гуму ще двадцять футів. Ніс «ягуара» черкнув дорогу. Може, коп поїхав до Кембера і не застав удома, бо він був тут, унизу.

Вік кинув погляд у дзеркальце заднього огляду. Дорога безлюдна. Він швидко дав задній хід і, звернувши на доріжку Первієра, виліз із машини.

Його почуття були вельми схожі на почуття Джо Кембера, коли той виявив бризки крові й розбиту нижню панель на дверях два дні тому. Щоправда, до цього часу кров уже висохла й набула темно-бордового кольору. У роті Віка з’явився огидний металевий присмак. Усе це було пов’язане. Усе це якимось чином було пов’язане зі зникненням Донни й Теда.