Вона дихала для свого сина. І дихала, і дихала. Її син не мертвий. Вона пройшла крізь це пекло не для того, щоб він помер, і цього просто не станеться.

Цього не буде.

Вона дихала. Дихала для сина.

Коли двадцять хвилин по тому на доріжку в’їхала машина «швидкої», Донна все ще не здавалася. Віка до хлопчика вона не підпустила. Коли він підходив, Донна вищиряла зуби і беззвучно гарчала на нього.

Вік був убитий горем майже до стану відстороненості. Аж до найглибших основ своєї свідомості він був певен, що нічого цього не може відбуватися насправді. Вік увірвався в будинок Кемберів через двері ґанку, на які так довго й болісно дивилася Донна. Внутрішні двері не були зачинені. Він зателефонував.

Коли він знову вийшов надвір, Донна все ще робила їхньому мертвому синові штучне дихання рот у рот. Він попрямував був до неї, та несподівано різко звернув. Підійшов до «пінто» й відчинив дверцята. Духота заревла на нього, як невидимий лев. Невже вони провели тут усю другу половину понеділка, цілий вівторок і аж до полудня сьогодні? У це неможливо було повірити.

На підлозі, де лежала запасна шина, Вік знайшов стару ковдру. Він розгорнув її і накрив скалічене тіло Баннермена. Тоді сів на траву й задивився на міську дорогу № 3 і на запорошені сосни по інший її бік. Свідомість поринула в блаженне забуття.

Водій «швидкої» і двоє санітарів поклали тіло Баннермена в авто рятувального загону Касл-Рока. Тоді наблизилися до Донни. Вона вищирилася. Її пошерхлі губи склалися в слова: «Він живий! Живий!» Коли один із санітарів спробував лагідно поставити її на ноги й відвести геть, Донна його вкусила. Пізніше йому самому довелося лягти в лікарню і пройти лікування проти сказу. На допомогу прийшов другий санітар. Вона від них відбилася.

Знесилені, вони відійшли вбік. Вік усе ще сидів на моріжку, спершись підборіддям на долоні, і дивився на той бік дороги.

Водій «швидкої» приніс шприц. Відбулася сутичка. Шприц розбився. Тед лежав на траві, все ще мертвий. Латка його тіні стала трохи більшою.

Прибули ще дві поліцейські машини. В одній з них сидів Роско Фішер. Коли водій «швидкої» сказав, що Джордж Баннермен мертвий, Роско заплакав. До Донни підступили ще двоє поліцейських. Ще одна коротка, запекла сутичка — і Донну Трентон нарешті відтягли від її сина четверо сильних, спітнілих чоловіків. Вона ледь не вирвалася знову, і Роско Фішер, усе ще плачучи, кинувся на допомогу. Донна безгучно кричала й молотила головою з боку на бік. З’явився ще один шприц, і нарешті їй успішно зробили укол.

З машини «швидкої» винесли ноші, і двоє санітарів підкотили їх до того місця, де на траві лежав Тед. Його, все ще мертвого, поклали на них. Його з ніг до голови вкрили простирадлом. Побачивши це, Донна подвоїла свої зусилля. Вона вирвала одну руку і замолотила нею, як навіжена. І раптом вивільнилася.