Суддя кисло посміхнувся. Здавалося, палка промова Анаїс його потішила: треба ж таке, наче дівчинка! По суті, кожне з них зараз грало свою роль.

— Що конкретно ви маєте на увазі? Чи розраховуєте ви знайти у Марселі ще щось, крім Фрера?

Анаїс підвелася й усміхнулася. Їй усе-таки пощастило помітити за скельцями окулярів Ле Ґаля гострий розум. Той самий розум, завдяки якому він блискуче склав усі іспити й сидів зараз у цьому фотелі.

— Гадаю, Януш утік до Марселя. Він боявся чогось. Крім того, я певна, що він теж іде по сліду.

— По якому сліду?

— Поки що не знаю. Можливо, по сліду іншого вбивства.

— Не розумію вас. Він убивця чи детектив?

— Можливі обидві гіпотези.

— Ви що, чули про друге вбивство? Гадаєте, тут діє маніяк?

Анаїс замахала обома руками: вона того слова терпіти не могла. І вважала, що робити такі висновки передчасно.

— Ви перевіряли в базі даних злочинців із психічними відхиленнями? — не вгавав суддя.

— Авжеж. І у Форт-Роні телефонувала. Марно. Та це так тісно пов’язане з критеріями кваліфікації вбивств…

— Знаю. І все ж таки на чому базуються ваші припущення?

Вона могла багато йому сказати, але сказала щиру правду:

— На інтуїції.

Кілька довгих секунд суддя дивився простісінько на неї. Скромний нотаріус зник — перед нею сидів гладкий будда з непроникливим обличчям. Урешті він глибоко зітхнув і підняв шкіряного бювара[24]. Під ним лежав білий аркуш. Анаїс звернула увагу на незвичну якість щільного лискучого паперу. Від аркуша віяло старовиною. На такому папері надсилали запрошення на бали або відмову в помилуванні.

— Це що?

— Я відряджаю вас, капітане.

У неї сіпнулася щелепа.

— Ви… ви усуваєте мене від справи?