— Та він умер давно, той Бляшаний, і його в землю зарили! Ніхто його вже кілька місяців і близько не бачив. Кажу тобі, Клоді, сам вантажив його трупа в морзі, ось і набрехав, щоб із тебе грошенята витрясти. Ти купив свідчення мерця!

Януш ішов і мовчав. Він і сам думав так само, як і Шампунь, та не хотів розлучатися з надією. А то йому залишалося тільки одне — вкластися на хіднику і чекати, аж доки його заарештують. Бляшаний був його останній шанс дізнатися правду.

Вони повернулися до клубу «Перно» — марно. Накинули гак, зазирнувши на майдан Віктора Желю, — з тим самим результатом. Ніхто вже давно не бачив Бляшаного. Януш із Шампунем пройшли по Канеб’єр і затрималися біля реформістської церкви. Даремно. Доплуганилися до театру «Жимназ», та тільки задля того, щоб побачити чергову бійку волоцюг. І хутчій ушилися звідтіля, без зайвих запитань.

Тепер вони рухалися до денного притулку Марсо, щоб розпитати його відвідувачів, а заодно і випити по кухлику гарячої кави. На місто падали сутінки, що всотували в себе денне світло, ніби вимочка. Що швидше смеркало, то дужчий страх охоплював Януша. Почувши вдалині завивання поліційної сирени, він здригався всеньким тілом. У кожному випадковому погляді сторонньої людини йому ввижалася загроза, і він швидко опускав голову.

Поліція. Вбивці. Зарізяки з Бугенвілю. Усі ці люди шукають його. Кому з них найперше пощастить?

Аж ось вони поминули Тріумфальну арку Порт-д’Екс і ввійшли під гостинне склепіння притулку Марсо. Соціальні працівники організували для бурлак вечірку з караоке. Угледівши цих покидьків, які виспівували, пороззявлявши беззубі роти, Януш несамохіть відступив назад.

— Ліпше ти йди, — сказав він Шампуневі. — Я надворі зачекаю.

Його трусило всього, хоча після двох годин безупинної ходи він геть спітнів. Заховавшись під аркою, яка провадила до входу в притулок, він вирішив ще раз прочитати звіт про розтин.

Але тут його увагу привернув якийсь гомін. За декілька метрів од нього сидів чоловік, якого він не помітив у темряві. Януш примружився і розгледів його. Чоловік був убраний у подертого светра і заяложені піжамні штани. Поруч стояли два пластикові пакети. Обличчя його біліло в сутінках, скидаючись на маску П’єро. Та дивний був той П’єро — з підбитим оком і величезним синцем на набряклій щоці.

— Беремося до трансформації, — насилу володіючи язиком, пробурмотів він.

І притулив до вуст сулію з сірого пластику. Рідина для чистки скла, вражено подумав Януш, та відразу ж прогнав цю неймовірну думку. Напевно ж таки в сулії дешеве вино невідомої марки.